Блоги редакції: селотерапія із сюрпризами

Мандрівками в покинуті глухі села захопилася кілька років тому. Блукала між пустками, шукала того, хто б розповів, що сталося із селом чи хутором, чому століття тому тут вирувало життя, а нині заростає чагарниками. Тепер маю у колекції десятків розповідей бабусь і дідусів про села, де ті раніше кохали, народжували дітей, переживали скрутні часи.

Одну із робочих відпусток присвятила своєму хобі. За тиждень, проведений у сільській місцевості, де живуть всього чотири дачники, я, тендітна, навчилася багато чого: розпалювати вогнище, готувати у "польових умовах", не боятися темряви і навіть займатися нежіночою справою – користуватися зброєю.

Неймовірне відчуття – вдень йти босоніж по розпеченій сонцем землі, дивитися на чудні хмарки, збирати різнотрав’я, а вночі сидіти біля вогнища і слухати, як шумлять дерева, або пити каву, сидячи на дерев’яній веранді будиночка, зведеного століття тому.

Кожного разу, повертаючись до міського шуму, везу на згадку якусь стару річ. Нехай не дуже цінну, але вона має свою таємницю та історію.  Із однієї з таких мандрівок привезла велике решето, потріскане, сіре від часу. Воно валялося у покинутому дворі, біля будинку з розваленою старовинною піччю й без даху. Побите негодою, нікому не потрібне. Можливо, років 20 чи й більше тому якась господиня, наспівуючи, готувала вареники для свого коханого. Про те, що колись у дворі вирувало життя, свідчать залишки дерев’яного столу, за яким, можливо, родина куштувала страву.

Я залюбки б переїхала у глухе покинуте село, та ще не наважуюсь, роблю це лише влітку. Поки що ж мрію пити чай із зібраних мною трав у затишному будиночку серед соснового лісу, слухаючи снігову завірюху за вікном і потріскування дров у печі…

Читайте

Зникаючі села: історія одного хутора (фото)