Коли ми в редакції почали згадувати, що нам розповідали батьки про СРСР і що пам’ятаємо самі з того періоду, я задумалася, а чи значить щось для мене ця зникла 22 роки тому з карти світу тоталітарна імперія, яка (з цим не посперечаєшся), була таки наддержавою. Пригадалося, як у дитинстві читала дитячі оповідання з серії книг «Піонери-герої», плакала і люто ненавиділа «біляків», які вбивали мужніх хлопчиків і дівчаток лише за те, що вони любили свою Батьківщину. А ще мені хотілося бути піонеркою, носити червоний галстук і поїхати на цілину. Інколи друзі та однокласники просили мене розповісти про СРСР, і тут я вже не соромилася своїх набутих знань – розповідала все, що знала про цю країну з книг, історії, батькових розповідей.
Потім настав переломний момент,і моя думка про Союз змінилася кардинально, на 180 градусів. Таких факторів було кілька, один з них – побачила по телевізору фільм «Жовтий князь» про Голодомор. Потім розпитала маму, чи хтось у нашій сім’ї постраждав від нього. Виявилося, що так. Стало страшно, і я в маленьку дитячу сумку потайки почала відкладати сухарі, огризки моркви, яблук. З дитячою безпосередністю через деякий час забула про цю ношу і закинула її в шафу. Згодом мама влаштувала генеральне прибирання і знайшла те, що так сильно пахло у спальні. Спочатку хотіла накричати на мене, але дізнавшись, чому я так зробила, голос вирішила не підвищувати.
Потім була суперечка з класним керівником, саме під час виборів, коли країна обирала між Кучмою та Симоненком. Вона була палкою прихильницею останнього. Я ж, хоч і не мала ще права голосувати, уперто відстоювала: з Росією у нас різні шляхи. Запам’яталася її фраза: «Звідки ж ненависть до братньої країни? Невже батьки так вважають?» Мої батьки говорили: «Ми вже там були, наші шляхи виявилися несумісними, коли дається другий шанс, його треба використати». Здається, що ця фраза актуальна й сьогодні: другого шансу втрачати не можна, тримати треба міцно, до кінця.
