Пропоную не задумуватися над тим, чия це традиція, який Захід хороший чи поганий, а перейнятися червоно-рожевим настроєм і згадати, що чи кого ми в цьому житті любимо.
Ремарка: задуматися, що люблю я, прийшло на думку в робочу годину, під час роботи на репортажі, під час привітання палкокоханим мером молодят у РАЦСі (оце саме 14.02.2014).
Так от – любов крізь призму журналістики. Усе в моєму житті обертається навколо роботи: робота навколо роботи. колектив навколо роботи, родина і друзі також у моїй роботі обертаються, бо враженнями ділюся я палко і нестримно.
Отже, люблю я роботу. Не любити її не можна, бо тоді життя кожного перетвориться на муку (більшу частину життя людина витрачає на сон, їжу і роботу, тож не любити цю одну з більших частин життя – сумно). На роботі я заглядаю у життя інших людей (люди взагалі люблять заглядати, тож тут зовсім мені пощастило). І бачу і хороше, і погане. Погане показує, що комусь може бути гірше, ніж тобі, а тому – сідай і пиши свої статті мовчки:
Я люблю чоловіка. Бо чоловік мислить як журналіст (бачить на вулицях потенційні новити) і дуже з розумінням ставиться до стукоту клавіатури о 4 ранку.
Я люблю колег. Спілкування з колегами – це як спілкування із самим собою. Усі тебе розуміють, а ти – розумієш усіх. І навіть, коли ми неетичні, гнівні, непрофесійні, різних поглядів, різних редакції, різних засобів – люблю колег:
Люблю гори. Бо коли роботи стає стільки, що на всю любові не вистачає, є шляхи відступу:
Люблю країну. Хоч останнім часом наша самоідентифікація так само шкультигає, як і відповідь на питання, чи потрібно святкувати "буржуйський" День Святого Валентина, ця жінка варта любові і кохання:
Люблю друзів. Ті, хто навколо мене, мою роботу і мою любов цінять, підтримують і поділяють:
Постскриптум: там ще багато чого є, що я люблю (дурнуваті картинки, собачки/котики, жарти про одного відомого політика), але залишимо це на наступні дні кохання в Україні. Любіть, кохайте і не зраджуйте своїм любові та коханню!