Полтавець Юрій Семеніхін сам попросився на війну в Афганістан

Полтавець Юрій Семеніхін сам попросився на війну в Афганістан За час цієї довготривалої і кровопролитної громадянської війни, за різними версіями, загинуло майже 15 тисяч радянських бійців. Ті, хто вижив, згадують ті події як найжахливішу сторінку свого життя.

Полтавець Юрій Семеніхін, колишній військовий, нині працює приватним підприємцем. 1986 року, він, молодий офіцер, який закінчив Ленінградське військове училище потрапив до Афганістану. Про службу в цій країні та про те, як вдалося вижити на мінних полях, читайте далі в публікації. Юрій Семеніхін народився у сім’ї військовослужбовця, вся його юність минула у військових містечках. Змалку хлопець умів віддавати честь, а людей у формі, бачив частіше, ніж рідних дідусів та бабусь. Тому, коли 1980 року після закінчення школи постало питання, куди піти вчитися, він довго не думав, обрав шлях військового. – Та пощастило мені не одразу. У той час уся країна з захопленням стежила за перипетіями Олімпійських ігор у Москві, а я намагався вступити до Бакинського вищого загальновійськового командного училища. Проте удача мені не усміхнулася, проваливши іспити,  повернувся до батьків у Калінінград, – пригадав Юрій Володимирович. – Рік працював учнем слюсаря на заводі, а потім поїхав до  Пітера, (тоді Ленінград), де вступив до Ленінградського вищого загальновійськового командного училища, закінчив 85-го. Написав рапорт із проханням відправити до Афганістану

Нині у це складно повірити, але на 4-му курсі юний Юрій Семеніхін сам написав рапорт на ім’я Головкому сухопутних військ із проханням направити його до Афганістану. Свій вчинок військовий пояснює тим, що хотів, поки молодий і неодружений, відвоювати у гарячих точках, був переконаний, що має вже достатньо життєвого досвіду, психологічну та фізичну підготовку для служби в цій небезпечній країні. – Спочатку я потрапив у 193-й окремий батальйон резерву офіцерського складу, який заповнює втрати офіцерів взводної ланки в Афганістані. Після формування двох рот, на поїзді нас відправили в смт Келята, що приблизно за 60 кілометрів від Ашхабада, де і почалася підготовка до війни, – розповідає Юрій Володимирович. – Суворий місцевий ландшафт, спека, навантаження від занять у горах, змії, фаланги і скорпіони, та й просто абсолютно незнайомий світ загадкового Сходу змушували серйозно замислитися над майбутнім. У резерві на молодих лейтенантів очікували заняття з вогневої, де можна було, всупереч усім настановам, стріляти з будь-яких положень та з різних видів зброї: від стегна, на боці, одиночними або чергами, витрачаючи необмежену кількість боєприпасів. Також була серйозна гірська підготовка, яку проводили спортсмени, вчили тактиці та керуванню бойовими машинами, військовій медицині, від правильного дотримання питного режиму до первинної допомоги пораненому. Усе це, а також   акліматизація, стали для Юрія Семеніхіна безцінним даром. – Ось настала і моя черга перетнути кордон СРСР і Демократичної республіки Афганістан. Виглянувши в ілюмінатор літака, спочатку не побачив жодних відмінностей між нашим і чужим гірським пейзажем, але буквально через 10 хвилин під нашим літаком пронеслися дві хижі тіні штурмовиків. А на землі одразу піднялися величезні стовпи пилу від розриву авіабомб, – розповів про пережиті відчуття колишній військовий. Після короткочасного перебування в Кабулі Юрія Володимировича відправили до міста Герат. У його полку служило три герої Радянського Союзу, всі живі і донині. До вересня 1986 року два батальйони воювали, один був в охороні. А у вересні бійців перевели в охорону в місто Шинданд. Полтавець потрапив до 3-го рейдового бойового батальйону, був командиром 1-го взводу. – Мені, молодому лейтенанту, швидко вдалося знайти спільну мову з колективом сержантів і солдатів свого взводу, потім і роти в цілому, думаю перш за все тому, що не соромився вчитися у них, адже багато з них службу вже закінчували і були реально вмілими та розумними воїнами. 70% взводу були досвідченими бійцями, особливо радувала підготовка водіїв БТР, – говорить чоловік. Командир полку, втративши орієнтир, вивів роту на мінне поле На початку 1987 року радянські солдати повинні були висаджуватися як тактичний десант на хребти однієї з ущелин у провінції Кандагар. Але там, де повинен був висадитися батальйон Юрія Семеніхіна, душмани збили вертоліт Су-25, тому виліт інших бійців скасував генерал Греков. – А льотчика, збитого штурмовиками, точніше фрагменти його тіла, чорні ящики і уламки літака, знайшли наші бійці, – згадав полтавець. Зайнявши позиції на висоті, радянські солдати проводили пошукові заходи, при цьому душмани з пакистанської території методично обстрілювали їх. Цікаво, що хоча бійці й воювали в горах МСР, їх можна тільки умовно вважати ротою, зокрема взвод Семеніхіна, окрім нього самого, складався з чотирьох солдатів і сержантів, а також двох вогнеметів із дивізійної роти, одного снайпера. Тобто чисельної переваги особового складу не було, мали переваги в техніці. – Після виконання завдання рота ще деякий час перебувала в ущелині, а потім після трьох днів відпочинку командир полку, полковник Климентьєв, повів роту на чергове завдання, – коментує Юрій Володимирович. – Він нас ледь не знищив, оскільки, втративши орієнтування, вивів підрозділи полку на заміноване нашими поле. Дякувати Богу, що всі зупинилися, аби сапери прочесали територію. Раптом по радіо, яке було з нами, хтось закричав: «Мужики, це ж Шинарай, ми ж тут були, тут міни!». Після цього тихо, слід у слід, ми виїхали з ущелини назад, зірвавши на добу виконання завдання. А через три доби, вже виконуючи завдання пішки, повертаючись від пакистанського кордону до бронегрупи, командири знову вивели нас на чергове мінне поле. Бог і удача уже вдруге не допустили трагедії. Із душманами Юрій Семеніхін бився врукопашну Після ще декількох операцій  молодий лейтенант полетів у відпустку додому. Проте на мирне життя йому було дивитися дико, і вже через місяць Семеніхін повернувся в полк, де став командиром батальйонного розвідвзводу. – Сержанти, Кузьмін, Бутгусаім, солдати Рудько, Корнєєв, Царьов, Алієв та інші розумні хлопці прекрасно проявляли себе на виходах, у засідках, у бойових сутичках із «духами», – із любов’ю про своїх бойових товаришів згадує Юрій Володимирович. – Запам’ятався епізод, коли в провінції Гельменд на початку 1988 року проводилась армійська операція. 22 лютого командир полку полковник Сафронов, особисто поставив переді мною завдання: провести розвідку району, який повинні зайняти підрозділи полку. Без пригод розвідвзвод піднявся на гору, але через 10 хвилин розпочалися бойові дії з групою душманів. Поставивши завдання навідному бити все, що ворушиться, командир Семеніхін разом із двома розвідниками помчав атакувати фланг позицій душманів. У цей же час у наступ пішли вісім розвідників під прикриттям БТР. – Уперше в моєму житті в траншеї, де знаходилися «духи», зав’язався рукопашний бій. Ми знищили усіх душманів, а самі залишилися живі, лише замполіт Кузьмін отримав дотичне поранення в руку, – зазначає Юрій Семеніхін. – Згодом виявилося, що нам неймовірно пощастило, бо наступного ранку там підірвався БТР взводу зв’язку, «КамАЗ» взводу забезпечення, а на інженерній машині  вибухом фугасу відірвало п’ятитонний трал. У березні 88-го полтавець уже командував ротою і нарешті в листопаді цього ж року повернувся із заміни додому. Після відпустки продовжував службу у лавах радянської армії, згодом потрапив до Полтави, де живе й нині. До теми - Полтавські школярі «намалювали» біль Афганістану (фото)