Також вирішував питання забезпечення гуманітарною допомогою дітей-інвалідів. Нині він – вимушений переселенець, з січня 2015 року проживає з родиною в місті Пирятин. Через два тижні після переїзду в нашу область уже знайшов собі перше місце роботи. Історія з життя цього чоловіка допоможе нам розвінчати стереотипи про переселенців зі Сходу України.
Сергій Зуєв під час ефіру на ГромадськогоТБ.Полтава (фото poltavske.tv)
Секрет адаптації після зміни місця проживання
Сергій Зуєв, тренер та фасилітатор, нині працює у міжнародній організації, пише проекти на гранти. Говорить, що успіх в освоєнні та приживанні на новій території залежить від того, наскільки людина активна.
ДОВІДКА «КОЛА»
Фасилітація – це організація у групі процесу колективного розв’язання проблем, відповідно керує цим процесом – фасилітатор (провідний, головуючий).
– Я особа з обмеженими можливостями, але з безмежними здібностями, – так про себе говорить сам пан Сергій, який має інвалідність по зору.
Після Різдвяних свят я переїхав до Пирятина разом із дружиною та сином, – розповідає Сергій Зуєв. – Їхав уже підготовлений: мав кілька примірників резюме. Прибувши в місто, отримав юридичний статус переміщеної особи, потім отримав статус безробітного, ставши на облік у центр зайнятості. Розумів: щоб мати змогу оплачувати житло й забезпечувати власну сім’ю, повинен якнайшвидше знайти роботу. Тож вже 29 січня почав працювати вчителем у Великокручанській школі, доки їхній педагог був на тривалому лікарняному. Та пошуки не припиняв. Згодом побачив оголошення у газеті щодо вакансії завідувача сектору сім’ї, молоді та спорту Пирятинської РДА (на час декретної відпустки). Подав туди свої документи. Переміг у конкурсі на посаду, але до роботи не приступив, оскільки знайшов більш оплачувану вакансію. Тобто весь цей час я моніторив газети та сайти з оголошеннями, надсилав резюме, навіть до Чернігова. І у травні я вже мав кілька пропозицій. Зупинився на одній міжнародній громадській організації, яка допомагає тим, хто того потребує. Моя дружина – магістр психології. Вона, як і я, проводить тренінги. Плануємо разом із нею написати бізнес-план для підтримки вимушено переміщених осіб.
До слова, за плечима Сергія Зуєва три освіти (вчитель музики, музичний керівник, спеціаліст з економіки підприємства, магістр державної служби).
Сергій Зуєв (праворуч) під час церемонії нагородження в Школі тренерів, у столиці (фото зі сторінки Сергія Зуєва у Фейсбуці)
Розвінчуємо стереотип №1: «Усі переселенці зі Сходу не хочуть працювати»
Сергій Зуєв понад усе не хоче жити за рахунок державних виплат, як робить дехто із вимушених переселенців. Власне, це один із стереотипів, який склався на Полтавщині про вимушено переміщених осіб із Донеччини та Луганщини.
– Я маю пільги, статуси, але не хочу жити за рахунок державних соціальних виплат, – твердить чоловік. – Адже нині маю можливість запропонувати свої послуги людям, оскільки можу писати гранти, проводити тренінги, надавати соціальні ініціативи тощо. За це, відповідно, отримувати винагороду і забезпечувати так родину. Сидіти і чекати чи просити допомоги від держави – це не моє.
Допомагав покинути зону АТО дітям-інвалідам
Рік тому Сергій Зуєв допомагав вивозити дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, з території бойових дій.
– Взагалі дітей вивозили волонтерські організації. Я тоді працював в Алчевську директором центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Згодом кілька місяців – першим заступником начальника управління праці та соцзахисту населення, – розповідає Сергій Зуєв. – Ми займались наданням гуманітарної допомоги дітям-сиротам та дітям-інвалідам, адже у зв’язку з подіями на Сході України різко обмежилося надходження продуктів та медпрепаратів. Тому звертались до різних організації, приватних осіб, міст, держав. На момент припинення соціальних виплат ця категорія населення (діти-інваліди та сироти) була найбільш незахищеною. Бо зазвичай батьки таких дітей не працюють. Коли вже ситуація із безпекою у населеному пункті стала вкрай критичною, за підтримки одного з місцевих депутатів за період червень-вересень 2014 року ми вивезли 130 сімей (мам із дітьми). Вивізши на безпечну територію, забезпечили їх житлом, харчуванням та психологічною допомогою.
Тоді пан Сергій разом із волонтерами доставили дітей в село Штормове, що неподалік курортного міста Саки (Крим). Запевняє, що населений пункт обрали лише через економічну вигідність.
– Тільки через економічне питання, ніякої політики, – твердить Сергій Зуєв. – Ми провели розрахунки, визначили, куди вистачить коштів – у Тернопільську область чи Крим. Вийшло: щоб зробити кілька рейсів, дешевше все-таки відвезти в Крим, бо ближче. Також зважали на те, що було літо, треба було чимось дітей зайняти, а ще оздоровити. Довезли й поселили їх на приватній базі відпочинку. Сторона, що приймала, організувала для дітей дозвілля, екскурсії. А після підписання Мінських угод частина з них виїхала в Україну, частина повернулась у місто Алчевськ, дехто вирушив до своїх рідних та знайомих.
Стереотип №2: «До переселенців зі Сходу решта українців погано ставиться»
Сергій Зуєв запевняє, що не помітив поганого ставлення до своєї родини. Навпаки, вважає пирятинців дуже щирими людьми.
– Мені подобається населення. Я в захваті від їхньої щирості, – говорить він про жителів міста Пирятин. – До своєї родини помітив лише хороше ставлення.
Стереотип №3: «У жителів Донеччини та Луганщини великі пенсії»
Пан Сергій розповів і про ще один стереотип, з яким зіткнувся, живучи вже в Центральній Україні.
– У жителів Центральної України склався стереотип, що в нас на Сході великі пенсії. Про це мені говорили місцеві (про Полтавщину – автор). На що я їм відповів, що мій батько отримує всього 1300 гривень. Хіба ж це багато?
Окрім того, за спостереженнями вимушеного переселенця, на Полтавщині куди заможніші приватні оселі.
– У нас вдома (про Луганщину) будинки у приватному секторі – з підручних матеріалів, які наші дідусі та бабусі приносили з шахт (зносили стяжки та залізничні шпали). З цього все збивали, будували, лише з часом робили «шуби». Такі ж і паркани – з дощечок, все сірого кольору. У нас ні черепиці, ні металу на даху, як у вас, не побачиш. У кращому випадку – шифер, – твердить Сергій Зуєв. – На Полтавщині ж будинки більш вишукані. Також у вас набагато краща природа та екологія, повітря чистіше. Поживши трохи в Пирятині, я сказав колегам: у вашому районі працювати не можна, треба тільки жити та відпочивати.
Також пана Сергія вразили результати опитування серед школярів. Говорить, що дав завдання 8-класниками Пирятинського району продовжити речення «Краще за все я умію…». 80% відповіло – «допомагати батькам», тоді як у його рідному Алчевську більшість писала про особисті навички.
Стереотип №4: «На Сході не розмовляють українською»
Сергій Зуєв досить гарно спілкувався із журналістом українською мовою, хоча зазначив, що в родинному колі розмовляють переважно російською. Говорити державною мовою звик ще на роботі в Алчевську, що на Луганщині.
– На роботі документацію вели державною мовою, так і вдосконалював українську. Вдома спілкуємось російською, але українська поруч. Син мій також розуміє українську, пішов цього року до першого класу, де також зможе краще освоїти державну мову. Взагалі мовної проблеми не існує, це політики її вигадали.
У родини Зуєвих в Алчевську залишилось чимало знайомих та друзів. Вони підтримують з ними зв’язки у соцмережах.
– Прості люди все одно будуть спілкуватись, якщо дружили, щоб там не трапилось, – наголосив пан Сергій.
Він твердить, що і тим, хто змушений був переселитись, і тим, хто залишився жити у зоні бойових дій, по-своєму складно. Проте не береться щось радити людям, які опинились у схожій ситуації.
– У кожного своя доля і все-таки різні ситуації, – аргументував Сергій Зуєв.
