Їхні гусениці лишили відбитки і тепер, коли шини наскакують на танкові сліди, чути стогін українських доріг. Втіхою служить лише той факт, що ми їдемо по слідах наших танків – техніки наших захисників.
Табір українських військових на Сході. Фото Олександра Дедюхіна
Ми – це протоієреї Георгій Лобачевський із Лохвиці та Олександр Дедюхін зі Свято-Миколаївського храму Полтави.
Тік війни
Наш шлях лежить під Маріуполь, до 36-ї окремої бригади берегової охорони, гаубично-самохідного дивізіону. У фургоні автомобіля – генератор, рації, пристрій нічного бачення, військова форма, маскувальні сітки, спальні мішки, продукти та листи з побажаннями нашим воїнам від дітей. Усе це зібране стараннями прихожан Української православної церкви Київського патріархату з Лохвиці та Полтави. Зібране по крихтах. Допомагали всі, чим могли – хтось пік пиріжки, хтось жертвував копійку, в’язав шкарпетки чи рукавиці. Діти плели маскувальні сітки в школах і навіть у дитсадках.
Під’їжджаємо до місця дислокації військової частини в темряві. Військові вимагають ще до в’їзду на територію вимкнути навіть габаритні фари. Так і крадемося. Артилеристи стоять на току. Ми потрапляємо всередину і бачимо: там, де влітку лежало зерно, зараз стоять військові намети. Тепер, коли ворота зачинені, можна ввімкнути світло й озирнутися довкола.
Надворі злива, а всередині току сухо та відносно тепло, у наметах горять «буржуйки». Машина розвантажена, особовий склад вишикуваний. Лейтенант видає привезену форму, теплі речі, спальники, захисні окуляри.
Наприкінці «офіційної» частини ми служимо молебень, благословляємо воїнів, кропимо свяченою водою та роздаємо іконки й хрестики.
Тепер можна пити чай, їсти домашні пиріжки або котлети та спілкуватися. Треба зазначити, що хлопці не голодують, але домашня їжа радує всіх.
Читайте також: «Кіборги» з Полтавщини: «Треба було просто вижити, щоб повернутися додому»
«Хотіли нас захопити за три дні, але промучилися місяць»
Після вечері зав’язується розмова з одним із хлопців. Олександр – матрос. Уже кілька місяців він у зоні проведення антитерористичної операції. До всього цього він служив у Криму. Згадує і мирні часи, і початок захоплення військових частин.
– Про Крим є багато чого згадати. Море, польові виходи, стрільба на полігоні. Колись гасили пожежу в ущелині. Служба була добра. Прекрасно пам’ятаю літо: у вихідні їздили до Алушти, дуже сподобався Сімферополь, красиве місто, – розповідає Олександр. – А потім почався «кавардак», коли прийшли невідомі війська без розпізнавальних знаків. Було незрозуміло, ні хто вони такі, ні чого вони прийшли. Страшно було. Добре пам’ятаю перший штурм, коли дали повну тривогу, видали зброю, потім цю зброю забрали в нас, в наряди ходили зі щитами та палицями. Вони думали захопити нашу частину за три дні, але не вдалося і місяць промучилися.
У частині, де служив військовий, була тисяча хлопців. Із них вірними Україні після подій у Криму залишилися всього 200. Олександр зазначає, що одних розуміє, на інших дивиться зі зневагою.
– Деякі – насамперед жителі Криму, хоч і лишилися там, але звільнилися з військової служби, а інші пішли в армію Росії, – говорить він. – З одним із таких я зв’язувався – він підтвердив, що певний час був під Маріуполем, отримав поранення, а колись ми разом жили в гуртожитку.
Побут бійців АТО. Фото Олександра Дедюхіна
Дідівські методи у сучасній війні
На запитання, наскільки наша армія забезпечена і нагодована, матрос Олександр сміється: якби не волонтери і добрі люди, то ходили б голі, босі та безволосі. Тут знають, що половина з виділеного державою до них просто не доходить. Так само з новітніми технологіями у військовій справі – на передовій їх загалом використовують, а у цього підрозділу таких технологій немає.
– Дідівськими способами більше користуємося. Бусоль (прилад для топографічної прив’язки і управління артилерійським вогнем – авт.) стара радянська, – розповідає боєць. – Зорієнтували гармати, координати дали і стріляємо. У більшості методи дідівські, але зараз триває перебудова армії, завдяки волонтерам з’являються GPS-навігатори, тепловізори, є безпілотники.
Незважаючи на відсутність сучасних приладів, де фронт завжди знають – розвідка працює чудово. Знають, за скільки приблизно кілометрів противник, його сили – кількість піхоти, чи є артилерія і важка техніка. Від командування отримують завдання і у їхніх межах проявляють ініціативу.
Олександр говорить, що на передовій накази й ініціатива – речі багато в чому залежні від законів війни.
– Якщо це явний противник, який біжить на тебе з РПГ, я ж не буду дивитися, поки він вистрелить, щоб доповісти і запитати, чи можна стріляти у відповідь. Я просто дістану штатну зброю та знищу його – це закони війни. То нам у Криму забороняли зброю. Зараз інакше, – каже Олександр.
Хлопець із гордістю розповідає, що в облаштуванні солдатського побуту покладаються все ж не тільки на волонтерів, а й на себе, не сидять, склавши руки.
– Війну ми намагаємося вести з максимальним комфортом, наскільки це можливо. Ми самі собі його облаштовуємо. Із нічого ми добуваємо все потрібне. Самі шукаємо матеріали. Український солдат – це такий собі «куркуль», який завжди знайде вихід із будь-якої ситуації. Є велика доля правди в такому анекдоті: російський солдат може три дні нічого не їсти, замість води жувати сніг, але в нього все одно залишаться сили ховати своїх мертвих товаришів. Український солдат завжди знайде, у що вдягнутися, як збудувати землянку, нагріти її, з чого приготувати борщ і провести в землянку світло. А після всього цього в нього все одно залишаться сили, щоб ховати мертвих товаришів російського солдата, – жартує Олександр.
Олександр Дедюхін за кермом автомобіля, на якому відвозили допомогу військовим
На передовій усі рівні
Існує думка, що прості солдати віддано воюють, а генерали – всі зрадники. Олександр погоджується, що у більшості випадків так і є. Але у його підрозділі все інакше.
– Конкретно в нашому підрозділі всі рівні. Ми вільно спілкуємось – від солдата до полковника, – говорить він. – Так, має бути субординація, але всі ми однакові молоді хлопці. Мій командир старший за мене на рік. Старшому в нас 30 років, найменшому – 19.
Із сумом солдат згадує, що 2014 року жодного дня не був вдома. Дуже хоче побачити доньку, але через відсутність ротації в нього, скоріш за все, не вийде. Про дівчинку згадує постійно, думає про неї під обстрілами.
У хвилини спокою єдина розвага в хлопців – музика на телефоні або радіо. Інтернетом користуватися їм забороняють.
Тут важко, але їх змушує вгризатися в лінію передової розуміння, за що і за кого вони тут стоять:
– Всі ми тут добровільно, кожен розуміє, що відбувається в країні, і якщо не ми, то хто? – питає Олександр. – Я особисто не хочу, щоб мій 16-річний брат був тут. Нехай вже я за нього буду. Нам ще багато чого потрібно, але ми будемо захищати нашу країну, наскільки вистачить нам сил.
Він легко пояснює, хто для нього ворог:
– Для мене особисто ворог – це той, хто зазіхає на недоторканність та цілісність моєї держави. Я ні до кого в дім із мечем не приходив і не хочу, щоб у мій дім приходили чужі люди зі зброєю і диктували мені, як потрібно жити, якою мовою розмовляти і що я маю робити. Ми – самостійна цивілізована країна. Так, у нас поки що не все добре, але налагодимо з роками. І економіка підніметься, і люди почнуть краще жити. Це не буває за рік – за два. Але ми станемо могутньою державою, – вірить військовий.
Тим більше, зазначає Олександр, справа не у платні. У те, що їм платитимуть по тисячі гривень на день не вірить.
– Тисяча гривень – це дурня. Якби звичайні контрактники йшли сюди заради грошей, це було б нісенітницею. Зарплата рядового складу на контракті – три тисячі гривень на місяць, але тут є багато нюансів – враховуються дві премії, тобто премію можуть врізати, а ставка наша – 560 гривень, – пояснив він.
Наостанок питаю жартома, як вони тут реагують на прізвисько «легіон НАТО». Хлопець радіє і говорить, що це додає натхнення. Їх радує, що вони так зачіпають президента сусідньої держави.
– Він думав, що прогулянка Україною буде легкою для його військ, але не так. Нас стріляють, а ми встаємо. Український народ – він такий. Ми ще й самі можемо скоро з військовими НАТО досвідом ділитися, – обіцяє Олександр.
… Спілкуємося ще з хлопцями. Кожен солдат – це окрема доля й життя. У кожного з них свої плани. Один розповідає, що хоче в Трускавці добудувати будинок, щоб приймати відпочивальників. Із ним обмінюємося телефонами й обіцяємо приїхати «на води». Інший, хлопець із Луганська, мріє повернути родину, бо жінка не забажала разом із ним виїхати з окупованого Криму і там в нього лишився син. Хтось бажає і після війни служити в армії. Але всі мріють про мир. Бо вони – миротворці.
Шляхи здобуття миру бувають різні. Іноді, щоб здобути мир, потрібно вбити. Бо ворог, спалений у совісті своїй, не зупиниться і буде стріляти навіть у дітей, доти, поки смерть не зупинить його. І тоді той, хто зупиняє вбивцю, – миротворець. А миротворці – блаженні, стверджує Святе Письмо.
Ще багато років буде «вити» асфальт під колесами автомобілів через сліди танків. Цей звук нагадує, коли на гарній трасі наїжджаєш на розмітку з абразивними матеріалами. Тоді дорога сама тебе попереджає, що ти близько до краю. Наші прифронтові дороги так само нагадують нам про небезпеку. Ми вже на краю. Не впасти б.
