Долучатися до обговорення теми про роздержавлення друкованих засобів масової інформації, чесно кажучи, не збиралася по тій простій причині, що особисто для мене вона дискусійною не є.
Комунальну пресу треба роздержавлювати – це моє глибоке переконання
Це я зрозуміла відразу після закінчення університету, коли стала працювати в одній із комунальних редакцій (свідомо не хочу зазначити назву цього видання, тому назвемо його «видання «М»»),єдине скажу – це одна із найстаріших районок в Україні.
Звичайно, я вдячна колегам-журналістам, з якими працювала поряд. Всі вони гарні люди. Однак значним недоліком таких комунальних районок є те, що це рупор місцевої влади. Не дай Бог критики на шпальтах видання у сторону вождів, які сьогодні при владі.
Комунальні газети – це рупор місцевої влади
Налагоджений і добре відпрацьований механізм співпраці задовольняє обидві сторони: з однієї сторони трудовий колектив, який має впевненість у завтрашньому дні, а тому не прагне змін, вдосконалення, свіжих поглядів, з іншої - співзасновників газети: райдержадміністрацію, міську та районну ради, бо мають перевірених журналістів, які добре знають як писати, про що, а які теми не порушувати на сторінках видання.
Коли заходиш в редакційну кімнату архіву, де до стелі лежать підшивки газет за останні піввіку, яку газету не витягнеш, всі однакові: у 50-х, 60-х, 70-х, 80-х, 90-х роках і навіть через 20 років після того. Змінювалися лише портрети місцевих керівників, партійних вождів… на першій шпальті. А ще змінювалося суспільство. Все частіше читачі видання почали скаржитися на «хвалєбні оди» «пузатим дядькам» замість того, аби висвітлювати ті питання, які насправді хвилюють людей. Тираж газет з кожним роком зменшувався. Та, власне, і втримувати його вдавалося завдяки можновладцям, які використовуючи адмінресурс, схиляли підлеглих та їх трудові колективи до підписки.
Комунальні газети – це «хвалєбні оди» «пузатим дядькам»
До проблем, які сьогодні хвилюють жителів, цьому виданню байдуже. Працівники редакції продовжують обслуговувати місцеву владу, звітувати про соціально-економічне становище, передруковувати регуляторні акти, по шість годин висижувати на засіданнях сесій, потім це все викладають на папір і йдуть в місцеві ради погоджувати свої «шедеври», аби не наштовхнутися після випуску газети на критику з боку того чи іншого чиновника, а то й взагалі не втратити роботу. Пояснюють такі свої дії просто: «Вони ж наші засновники», «Вони ж нам закладають гроші в бюджет», «Вони ж нам…..». «Ми ж їм…». А насправді вони вже давно не утримують комунальну пресу. Комунальні газети вже не один рік готуються до переходу на самозабезпечення, збільшуючи доходи від реклами. І трудовий колектив видання «М» теж заробляє на рекламі, оголошеннях, вітаннях та поминаннях, які намагається пропхнути між «хвалебними одами», однак, як і попередні, майже сто років поспіль беззаперечно виконує вказівки чиновників. І така ситуація не в однім виданні «М», а в більшості місцевих комунальних газетах.
Після трьох років роботи на державній службі (журналісти видань, які мають в засновниках органи влади, прирівняні до державних службовців) я звільнилася….
Я за здорову конкуренцію і конструктивну критику, тому роздержавлення це вихід із подібної ситуації.
Але…
Прийняття закону про роздержавлення друкованої преси, мав би розв’язати руки комунальним газетам. Однак чи хочуть вони цього, чи готові вийти з-під владного контролю? Чи відчувають себе впевнено на інформаційному ринку? Чи матиме видання прихильників без тиску? Чи готові журналісти йти у вільне плавання і писати не про апаратні наради, виконкоми й колегії, а про те, що хвилює громадян? Чому я, власне, все ж таки вирішила порушити цю тему? Поштовхом до цього послужила остання телефонна розмова з редактором одного такого комунального видання.
Я запропонувала редактору надрукувати у їх газеті нещодавно розміщену статтю у нашому виданні про законодавчу ініціативу народного депутата України від Лубен Костянтина Іщейкіна, а саме, про виділення Державному управлінню справами, яке обслуговує українських чиновників Президента України, міністрів та депутатів Верховної ради майже 30 млн. грн. Таким чином, надіслала матеріал електронною поштою і попросила обрахувати та дати рахунок на оплату.
Матеріал редакція отримала, рахунок надіслала. Я його оплатила і зателефонувала уточнити, чи надійшли кошти. Однак спантеличений, як мені здалося, редактор щось почав говорити про те, що ніби ми поспішили оплатити, ніби він не вчитався в зміст матеріалу відразу, ніби просив повідомити мене, що не зможуть надрукувати і ще щось нечітко та незрозуміло. Врешті, підсумував: «Для нашої газети це занадто критичний матеріал» і запропонував на вже проплачені кошти підготувати інший. Однак я добре знаю політику цієї газети, а тому відразу сказала, що жодного мого матеріалу, подібного до тих, що ми друкуємо у «Нашій спільній справі», не розмістять на сторінках свого видання, з чим власне, редактор безапеляційно погодився.
Поклавши слухавку, я згадала слова з пісні Володимира Висоцького: «Мне дали свободу. Что я с ней делать буду?» А свобода, скоріше за все, не за горами. Закон прийнятий, і його треба виконувати.
Варто відзначити, що кожна влада в Україні у всі часи хотіла мати свої газети, яким підкидала трохи грошей з бюджету, а ці газети, у свою чергу, піарили цю владу та її дії, інколи вдаючись до абсурду. Питання роздержавлення преси порушували і при Кучмі, і при Ющенкові, і при Януковичу, але жодна влада так і не наважилася піти проти державної та комунальної преси, бо фактично це означало б прибрати власний рупор. Та все ж з 1 січня 2016 року процес роздержавлення розпочнеться і комунальні друковані видання підуть на «вільні хліба».
Який з того буде результат? Покаже час, та відступати вже нікуди.
P. S. В процесі підготовки матеріалу до редакції «Нашої спільної справи» завітали дві жінки. Вони були обурені, говорили обидві разом і скаржилися на комунальне видання, яке тримали в руках. Спочатку я не втямила, що трапилося. Згодом, коли жіночки трішки заспокоїлися, вони пояснили, що кілька днів тому звернулися в редакцію газети з листом-подякою за добру справу, яку їм вдалося здійснити на вулиці, де вони проживають. Люди хотіли через газету висловити свою вдячність ініціаторам, організаторам, керівнику їх мікрорайону, голові вуличного комітету, жителям, що до неї долучилися. Їм ніби пообіцяли (в деталях непоінформована). Тому люди з нетерпінням чекали черговий номер газети. Відтак тільки він з’явився у продажу, вони його купили і почали шукати свого листа. Та не знайшли. А тому прийшли в «Нашу спільну справу», де їм, звичайно, не відмовили. У найближчому номері ми надрукуємо подяку від лубенців.
