Проїхавши годину, ми з чоловіком вирішили знайти більш теплий вагон, оскільки замерзли. Знайшовши, присіли біля мужчини, якому років під 60. Він сидів один, хоча решта сидінь були "зайбиті". У порівнянні з деякими постійними пасажирами таких рейсів електропотягів, одягнутий охайно. Десь годину ми їхали спокійно. Як раптом наш сусід по купе, немов окам’янівши, починає різко хилитись у бік вікна. Мені здалось, що він помирає. Згодом він починає тягти до мене руку, витягнувши її вперед. Не розуміючи, що з ним, ми пропонуємо дядичку води і питаємо як йому допомогти. Він мовчить, і далі випрямляючи руку. Його тіло немов схопила судома. Від усіх інших пасажирів, ми почули лише: «Ну нажміть кнопку до машиніста чи що?». Ніхто із місця не скочив. Мій чоловік мене попросив відійти, бо наш супутник сходив під себе. Сам побіг до кабіни машиніста потягу за допомогою.
За кілька секунд мужчину попустило. Я відсіла в сусіднє купе. І тільки потім зрозуміла, що у чоловіка, мабуть, епілепсія. Мені було страшенно неприємно і соромно: по-перше, тому, що відчувала свою вину, адже не змогла допомогти; по-друге, бо все це сталося з нами; по-третє, що від інших пасажирів читалось, що лише ми маємо що-небудь роботи. Вони ж ні причому, бо не біля нього сиділи.
