Із 17 березня 2015 року я перебуваю у Польщі на заробітках, аби заробити необхідних мені коштів, побачити країну, що не так давно ввійшла до Європейського Союзу, а також спробувати, як воно працюється нашій нації за кордоном.
Працюю я не за фахом, але про це – в одному з наступних блогів. А поки що розповім, як влаштувалась та добиралась. Можливо, моя історія стане комусь в нагоді.
Про влаштування
Потрапити до Польщі на роботу допомогла одна з полтавських фірм, яка на цьому заробляє гроші. Працівники останньої готують всі необхідні документи (запрошення на роботу, страховку і запис до візового центру) і пропонують вакансію. Зазвичай, це якийсь завод, склад, фермерство, тобто, робота, яку можна виконувати, не знаючи добре польської. Така послуга мені обійшлась в 3 тисяч гривень, а ще за страховку – 500 гривень та 500 з гаком за візовий збір – усього понад 4 тисячі гривень.
Візу робила на півроку, але так як запрошення за досі незрозумілих мені причин йшло понад місяць, зараз мені лишилось на перебування за кордоном 4,5 місяці.
Дорога
Із Полтави доїхала до Львова потягом «Харків-Львів» близько 280 гривень. Виїхала десь о 22-й, прибула орієнтовно о 13.30. Прогулялась центром цього дивовижного міста і о 23.30 автобусом «Івано-Франківськ-Гданьск» виїхала до сусідньої країни. А точніше – до Варшави.
Уже о 1-й ми були на українському кордоні, де нас, пасажирів, тримали менше години. А от о 01.50 в’їхали на польський кордон, де наш автобус пробув майже 4 години. Це вже був перший стрес для мене, адже мала прибути на місце роботи рано вранці. Автобус повинен був приїхати до Варшави о 6-й, звідки я ще мала проїхати 27 кілометрів до міста Блоні. Але з польского кордону ми виїхали о 5.30. Все тому, що одна молодиця везла кілька блоків цигарок, тоді, коли одній особі дозволено 2 пачки. Доки розбирались з цією пані, всі мусили чекати, адже кількох пасажирів поляки взяли як свідків.
Мало того, наш водій чомусь дві години блукав Варшавою, не міг знайти дорогу до вокзалу. Довкола варшавського стадіону ми проїхали тричі. Прибули на місце вже аж об 11-й, а не о 6-й, як по розкладу. Тож замість 6 годин, дорога з Львова до Варшави тривали у мене 11 годин.
До речі, не можу не відмітити, що автобус був ну аж занадто не комфортний як на таку подорож – дуже маленька відстань між сидіннями, сидіти було не зручно, ноги не поміщались. А коштувала мені така поїздка автобусом 430 гривень, оскільки особам до 26 діє знижка. Тим, кому за 26, – 470 гривень.
У Варшаві на залізничному вокзалі, куди нас власне і «примчали», передзвонили за номером, який нам дали в Полтаві. Тобто жінці, яка повинна нами керувати далі – розповісти куди йти та де селитись. Тож, за її рекомендаціями, сіли на електричку й за 20 хвилин були на залізничній станції в Блоні, звідки ще йшли пішки до призначеного місця зустрічі з 20 хвилин. В місті в день було малолюдно, першого зустрічного вирішили запитати, як нам дістатись до такого-то будинку? Намагались говорити польською (адже, готуючись до подорожі, вчили повсякденні фрази). Та перехожий виявився українцем, що виклало сміх і в нас, і в нього.
Що було далі, опишу пізніше. Обіцяю дуже цікаві факти про обіцянки щодо роботи та оплати, очікуване та реалії.
