Вчений Ярослав Грицак – мабуть, найвідоміший в Україні сучасний історик. Наразі він є професором Українського Католицького Університету, почесним професором Києво-Могилянської академії.
55-річний Грицак – це голос, який говорить з європейцями про Україну і водночас пояснює українцям їхню історію – без снобізму, ускладнень, але правдиво, не керуючись зручними для політичної еліти штампами. Його колонки можна часто бачити в журналі «Країна».
Також історик є одним з представників «Несторівської групи», своєрідного інтелектуального центру, який працює, щоб сформувати стратегію розвитку України, бачення її майбутнього.
Ярослав Грицак (фото – theukrainians.org)
Книга Ярослава Йосиповича «26-ий процент, або Як подолати історію» говорить саме з українським читачем. Вона вийшла у друк у 2014 році і була профінансована Фондом Порошенка (тоді ще не Президентом України).
«26-ий процент...» подарували всім полтавцям, які закінчили дводенний курс освітнього проекту «Школи Свідомого Громадянина» 16-17 травня 2015 року. Організатори мають надію, що ідеї Грицака вплинуть на активних полтавців в їх намаганнях зробити щось корисне для свого міста і зрозуміти глибинну суть багатьох процесів, що відбуваються у ментальності нашого народу.
Автор присвятив книгу своєму колезі Богдану Сольчанику, історику, теж викладачу УКУ. 28-річний чоловік загинув 20 лютого 2014 року на Майдані Незалежності від кулі снайпера. Сольчак є одним з Небесної Сотні, Героєм України (посмертно).
Богдан Сольчаник (фото – nebesnasotnya.in.ua)
У самій же книзі Грицак намагається зрозуміти, чому Україна не є розвинутою країною і що нам заважає в досягненні цієї цілі. Він зазначає, що до країн з високими стандартами життя нині належить лише 15% усіх держав, у яких проживає 25% усього населення світу.
За словами Грицака, за багатьма ознаками в Україні створилися умови для того, щоб подолати історію – вийти із зони бідності, корупції та політичної нестабільності, а відтак розпочати рух у напрямі клубу «25%».
Обкладинка книги (фото – uamoderna.com)
Автор аналізує розвиток багатьох країн, що сприяло цьому розвитку. Він пояснює поняття модерності, модернізму, як вони впливають на людей. Грицак багато використовує економічні показники (зокрема ВВП на душу населення, щоб обґрунтувати свої пояснення).
Багато історик говорить про цінності, від яких залежить розвиток населення тієї чи іншої країни. Крім того, історія грає велику роль – це своєрідний тягар, який інколи «обрізує крила нашим мріям».
Три чинники, які дуже важливі для розвитку країни й розуміння історії як шансу, а не перешкоди:
1) Краще народитися в країні християнській, ніж нехристиянській. У випадку християнської країни, краще, щоб це була західно-християнська, а не східно- (лідирує протестантизм, де багатство і наполеглива праця заради нього – чеснота);
2) Належність до імперії. Але це не стосується перебування у Іспанській та Російській імперії, яких історія винесла на узбіччя цивілізаційного розвитку;
3) Краще не мати комунізму, аніж його мати (в історії країни).
За цими трьома чинниками ми знаходимося в не найкращій позиції. Тому нам треба вчитися долати пам’ять.
Ярослав Грицак (фото – berlin-visual.com)
Різні історичні пам’яті – те, на чому вже давно грають політики, розділяючи електорат між собою і, автоматично, розділяючи цим Україну (особливо в питаннях Другої Світової Війни, УПА, сталінізму). Ярослав Йосипович пропонує три шляхи подолання пам’яті:
1) Іспанська модель – спочатку був прийнятий пакт про амнезію – свідоме «забуття» політичних ексцесів минулого, щоб уникнути повторення подібного у майбутньому. А вже у жовтні 2007 року парламент схвалив Закон про історичну пам’ять: держава не може підтримувати ту чи іншу версію минулого, уславлювати одну зі сторін, що воювали, а кожна сім’я маю право на свою версію минулого.
2) Німецька модель – засудження нацистських злочинів і комунізму та вибачення перед країнами, яким завдали горя;
3) Англо-саксонська модель – «такий спосіб мислення, який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам’ятники Карлові І й Оліверу Кромвелю» (історик Іван Лисяк-Рудницький). Тобто сприйняття обох точок зору одночасно.
Цитата: «Україна почне змінюватися, коли станеться парадигмальна зміна: коли у дискусіях про неї її найбільш активна і пасіонарна частина буде менше звертати уваги на ідентичності, а почне серйозно думати про цінності».
