Перед революцією (тією, що Жовтнева, 1917-ого) у селі Розбишівка, де народилася моя мама, велика частина землі належала пану Урсатію. Він був освіченою людиною, свого часу закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (хоча на той час він, можливо, називався трохи інакше).
За сільською легендою через те, що Урсатій допомагав імперії у проектах будівництва залізничних доріг на неосвоєних територіях, він отримав від царя землю в цій Розбишівці.
Урсатій був хорошим господарем. Він ставився з повагою до селян, котрі працювали у нього. Якщо все було дійсно так, як розповідали старожили — то він був зразком для господарів.
Але все змінив 1917-ий. Тоді (теж, звісно, за легендою) до Урсатія приїхали його сини.
— Тату, тікайте, більшовики скоро будуть тут, — говорили вони йому в надії врятувати батька.
— А чого мені тікати, — наївно питав господар. — Я до селян добре ставлюся, нікого не кривджу.
І він лишився. Невдовзі ж свої «розбишани» (жителі села) з тих, що тепер були «червоні», прийшли до Урсатія. Їм було байдуже, як він до них ставився. Він був паном, а отже — ворогом, котрого необхідно знищити. І Урсатія вбили. Чи то голіруч, чи кулею — цього не пригадую, а дідусь вже ніколи не зможе розказати.
Але вже років через 40 опісля того, наприкінці 50-х, коли дідусь працював ковалем у кузні, один з учасників вбивства вихвалявся цим перед своїми колегами.
— Ось ми його отак, — говорив той, вже старий, але так само відданий своїм комуністичним ідеалам.
— Діду, — говорив мій дідусь, на той момент навіть не тридцятирічний чоловік, — чим Ви хизуєтеся? От якби Ви його словами переконали стати на свій бік, а забрати життя — для такого розуму великого не треба.
«Комуніст» почав гарчати, говорячи, що мій дідусь «контра» і нічого не розуміє. Але все ж колеги підтримали більше його, ніж вбивцю.
Цю історію дідусь при мені згадував кілька разів, бо ніяк не міг зрозуміти звідки виникає така людська жорстокість, нездатність сприймати чужі точки зору та неспроможність переконати у своїй правоті. Дідусь умів переконувати.
І тепер, коли я читаю «дебільні» коментарі російських ботів у соцмережах, або ж ще «дебільніші» пости людей з Росії, які не можуть ні в чому переконати, але намагаються обливати опонентів брудом, чи то чую про терористів, які взагалі не розуміють за що воюють (чи то за федералізацію, чи за окрему свою маленьку народну республіку, чи то за приєднання до РФ), то я бачу у всіх них того старенького комуніста, що пишався своїм давнім «подвигом» і кривився, коли хтось не давав йому змогу насолодитися цими спогадами перед колегами.
А наївні Урсатії і досі не можуть зрозуміти, що вони такого поганого зробили цим людям…
Роман Повзик, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»
