Британський письменник Артур Кларк увійшов у «велику трійку» наукових фантастів (разом з Робертом Хайнлайном та Айзеком Азімовим), які здійснили великий вплив на жанр у середині ХХ століття.
У 1956-ому 39-річний Кларк перебрався з Великобританії до Шрі-Ланки, щоби мати можливість бути неподалік від теплого Індійського океану. Тут він і прожив до самої смерті у 2008-ому (письменнику на той час виповнилося 90 років).
Космос і океан, їх освоєння – ці теми завжди хвилювали уяву фантаста, породжуючи нові сюжети і концепції майбутнього.
Артур Кларк на фоні своєї бібліотеки (фото – blastr.com)
За три роки до своєї «кліматичної» еміграції, у 1953 році, Кларк написав роман «Кінець дитинства». Цей час був важливий в особистому житті британця – він саме подорожував США і познайомився з американкою Мерилін Майнфілд, з якою одружився через три тижні. Медовий місяць Кларк, який був відданий роботі, провів над редактурою цього роману. Не дивно, що вже наприкінці року подружжя розійшлося (хоча офіційно ще 9 років перебували у шлюбі). Артур більшість часу проводив за читанням, письмом, розмовами про свою роботу.
Обкладинка книги (фото – vekinnotebook.wordpress.com)
Отож, перейдемо до роману, який став винуватцем катастрофи єдиного в житті Кларка шлюбу.
В «Кінці дитинства» розповідається про недалеке майбутнє, приблизно через двадцять років після написання книги (тобто 70-і роки ХХ століття). США і СРСР наскільки розвинулися, що збираються запускати у космос свої ракети на Місяць, поспішаючи стати першими. Але раптом усе змінюється. У столицях найголовніших країн світу з’являються інопланетні кораблі, які неможливо знищити. Згодом на зв’язок виходить істота з іменем Кареллен. Він оголошує себе опікуном Землі і спілкується лише з Генеральним Секретарем ООН (який, щоправда, не бачить свого візаві, а тільки чує його голос).
Те, що Землею керує інопланетянин, який навіть не показує себе, нервує частину суспільства. З’являється навіть рух опозиції до Кареллена, малочислений і без серйозної підтримки, оскільки серед здобутків Надправителів – зникнення війн і пригноблених диктатурою на всій планеті.
Проте цікавість бере своє. Суспільство вимагає, щоб інопланетяни таки показалися. І Кареллен обіцяє це зробити, але тоді, коли людство буде готове до цього – через 50 років. Але Генсек ООН не витримує і, під час останньої розмови перед своїм виходом на пенсію, таки знаходить технологічну можливість побачити Надправителя. Вражений, він мовчатиме про це і через 30 років.
І от, коли настав час, ті, що півстоліття допомагали людству отримати щастя на Землі, вийшли з корабля…
Аеростати, які Кларк побачив у Лондоні у 1941 році, надихнули його на сцену з іншопланетними кораблями над столицями (Air Publication 3003 - A Brief History of the Royal Air Force)
Це тільки перша частина роману, який складається з трьох розділів. Відкривати далі сюжетну лінію не хочеться, щоб не зіпсувати інтригу, над якою працював автор.
Скажу тільки, що питання, які ставить Кларк перед читачем, вкрай важливі у довгостроковій перспективі. Чи можна відмовитися від можливості освоювати далекі планети заради комфортного життя на Землі? Чи не втрачаємо ми щось у собі, коли припиняємо рухатися вгору, до світла, яке лине бозна-скільки світлових років? І чи потрібні людству опікуни, більш розвинені істоти, про яких тисячоліттями складалися міфи і легенди?
Сам Кларк називав цей роман (разом з «Піснями далекої Землі») одним з улюбленіших творів у своїй бібліографії.
Джуліан МакМехон (фото – variety.com)
У вересні 2014 року телеканал SyFy почав працювати над шестисерійною екранізацією «Кінця дитинства». Зйомки ведуть в Австралії, а сама прем’єра запланована вже цього року. В одній з головних ролей – Джуліан МакМехон, відомий українському глядачу як демон Коул із серіалу «Всі жінки – відьми».
Цитата: «Це означало кінець цивілізації, кінець всьому, до чого люди прагнули споконвіку. За кілька днів людство позбулося майбутнього, бо серце будь-якого народу розбите, і воля до життя загинула безповоротно, якщо у народу відібрали дітей».
