Олексій Чупа – чи не найпродуктивніший письменник 2014 року, якщо зважати на кількість виданих книг – «10 слів про Вітчизни», «Бомжі Донбасу» (про які я вже свого часу розповідав) та найновіша прозова річ автора – збірка оповідань «Казки мого бомбосховища». Правда, варто сказати, що писав ці тексти Олексій упродовж попередніх років, але публікація сталася саме минулого року.
Відразу дві книги Чупи увійшли до довгого списку премії «Книга року ВВС».
Варто сказати, що 2014 рік приніс Чупиній прозі особливу актуальність. Адже сам письменник жив у Макіївці і працював машиністом на заводі. Але це був не зовсім типовий машиніст – Олексій закінчив філологічний факультет Донецького університету.
Олексій Чупа (фото – vikna.if.ua)
Я познайомився з ним у липні 2014 року, коли перебував на резиденції у Івано-Франківську, а Чупа приїхав туди презентувати «Бомжів Донбасу». Тепер же Олексій переїхав з Макіївки у Львів. Письменник з лютого 2015 року перебуває на піврічній стипендії «Gaude Polonia» у Польщі.
Перейдемо до книги. Збірку оповідань «Казки мого бомбосховища» Олексій писав як карту свого власного під’їзду. Його герої по-своєму добрі або агресивні, милі або огидні – проте все це звичайні люди, яких ми можемо зустріти в будь-якому місті України. Хоча певний місцевий колорит у текстах є.
Обкладинка книги (фото – nashformat.ua)
Загалом читач знайомиться з 12 історіями мешканців квартир одного під’їзду. Це і алкоголічка Вєрка зі своїм Лісорубом, і представники одної з нацменшин Махмед і Рашид, і старенька бабця Клава з неслухняним і зверхнім онуком Андрієм, і цілий вир типових людей зі своїми проблемами, мріями, справами, аферами, сподіваннями, очікуваннями.
Ті, хто читав збірку «Євромайдан: хроніки в новелах», побачать у «Казках…» знайому вже їм новелу «Бембі» про кар’єру беркутівця, якого Олексій поселив по сусідству з собою. Чупа намагається проникнути у психологію героя і хоча б якось пояснити його вчинки з точки зору споживача.
Всі вони згодом зустрінуться вже у підвалі, ховаючись від артилерійського обстрілу «градами» (Макіївка ж). Про цю зустріч Чупа розповідає вже в епілозі книги, адже не кожному автору вдається зустрітися зі своїми власними героями (Олексій почав писати книгу раніше, ніж розпочалися обстріли в місті).
Проте, звісно, не все Олексій зобразив зі 100%-ою документальністю. Письменницька уява зробила зі звичайних мешканців його під’їзду літературних героїв, з якими тепер знайомиться український читач.
Попередня книга автора (фото – bbc.co.uk)
Трохи шкода, що невідомо куди поділися вони тепер, приходом війни на їх територію: хто переїхав західніше, хто – східніше у Росію, а хто і залишився жити на окупованій території. Ці люди різні. Можливо, у якійсь із наступних Чупиних творів ми дізнаємося про долю його персонажів. «Казки мого бомбосховища-2» скажімо. А поки що Олексій залишає нас всіх ховатися у підвалі і думати про те, куди ми вирушимо з нього. Ви б що обрали?
Цитата: «Хай би що там казали письменники про свої внутрішні двигуни – гонорари, фіксацію дійсності, дослідження людських доль на зламі епох і так далі, – мені завжди уявляється, що їх спонукає до письменництва дещо інше. А саме – можливість трохи побути Богом».
