Так вийшло, що кілька років поспіль я і моя дружина відзначали свої дні народження, між якими різниця лише кілька днів, у Криму.
У Судаку, в ресторані де на той час співав полтавець Валерій Соколик і у шинку на Кипарисовій алеї, де персонал розмовляв з нами українською, бо практично весь був з центральної України.
Наш святковий маршрут пролягав через Балаклаву і Інкерман, Феодосію і Бахчисарай. Переважно, одягнуті в одяг з українською вишивкою, ми говорили українською і всюди нас приймали радо.
Згадуючи ці чудові дні, шукаю в собі відгук на останні події, відповідь на питання: чи поїдемо ще до Криму, щоб святкувати свої дні народження?
І сам собі відповідаю - ні.
Ні, бо не зможу бути самим собою, одягатися і розмовляти на тій мові, на якій хочу. Ні, бо не прагну, щоб моє, виплекане рідною землею, почуття гідності принижувалося будь ким. Ні, бо не є прихильником екстремального туризму та й інстинкт самозбереження ніхто не відміняв.
Схоже на те, що і я жертва інформації з Криму та півдненного сходу України, така сама, як кримчани і росіяни, що здалися у нерівному двобої з кремлівською пропагандою. Це мабуть те загальнолюдське, що нас єднає: ми самостійно вибудовуємо свою картинку світу, опираючись на власні джерела, маючи повне право слідувати власним переконанням.
Розумію їх і не тягну сюди за вуха, не запрошую переконатися, що тут безпечно, адже не можу нести абсолютної відповідальності за всіх.
Час має розставити все по своїх місцях. А до того, згідно з власною сформованою картинкою світу, поїду туди, де має бути безпечно, де моє походження, мова і вишиванки не будуть викликати агресії. Дякувати Богу, таких місць на землі достатньо.
А за Крим згадуватиму лише добре.
