Психолог Сергій Сєдих. Фото Юлії Деркач
Психолог розповів, звідки нині береться стрес та як його подолати. А також дав поради, як жити далі тим, хто повернувся з зони неоголошеної війни. Основні поради – менше дивитись новини та не залишатись сам на сам з неприємностями, а об’єднуватись з тими, хто опинився в такій самій ситуації.
Джерело стресу – новини
Сергію Миколайовичу, українці майже рік живуть у стресовому стані через події в країні. Спочатку Майдан, потім Крим та неоголошена війна на Сході. Від новин і реалій люди тривалий час живуть у постійній напрузі. Як подолати такий стан?
– Знаєте, як виявилось, не всі в такому стані. Дехто навіть цим живе. Але, погоджуюсь, дійсно, більшість людей нині відчуває страждання, дивлячись постійно новини. Страждання має широке значення. І це страждання в результаті переростає в стрес. Проте відмовитись цілком від новин теж буде неправильно. Слід цікавитись новинами про погоду, спорт, пов’язаними з професійною діяльністю. А от новини про трагічні події, які щодня на нас звалюються, призводять до захворювання. Адже подібні новини – це стрес. Хоча сам стрес – річ корисна. Фізіолог Ганс Сельє говорив, що «стрес – смак та аромат нашого життя». Без нього життя як борщ без буряка та солі. Але коли стрес постійний, він стає хронічним і негативним – дистресом. Слід сказати, що наш людський організм має різні види захисту, але сьогоднішні новини і те, як розвиваються медіа, пробивають наш психологічний захист. Виявилось, що до новин про події, які маємо нині, ми були не готові. Тобто до нас прийшла така новинна атака, з якою ми не можемо впоратись. Новини сьогодні – миттєві, короткі. Ми дивимось, але перестаємо аналізувати та критикувати. Нам подають картинку та пускають під неї текстівку – все пережоване, тож думати вже не потрібно. І жителі Росії, і ми стали заручниками цього. Вони не розуміють і дивуються, як ми швидко стали бандерівцями, а ми – як вони так швидко стали ворогом. І ми, і вони потрапили під здатність медіа подавати так новини, коли вони проникають в наш мозок, долаючи весь захист. Ми сприймаємо їх некритично і всьому віримо. А це небезпечно.
Який же тоді вихід із ситуації?
– Не слід відмовлятись від новин повністю. Варто обрати лише 2-3 джерела, яким довіряєте. Але дивитись їх не щодня, а один раз на тиждень, і бажано, аби це були підсумки (тижневі огляди). Тобто повинне бути контрольоване вживання новин. Інакше скоро може з’явитись діагноз «Психічно здоровий. Новинна інтоксикація». Потрібна госпіталізація – життя без телебачення та доступу в Інтернет.
А як бути тим, чиїх рідних забрали в зону АТО; тим, чиї рідні зникли безвісти, потрапили в полон? Їм набагато складніше. Вони живуть у стані постійного очікування. Як їм налаштувати себе, аби не впасти у відчай.
– Потрібно об’єднуватись в групи самопомочі. Якщо у мене в зоні АТО немає родичів чи друзів, я їх не зрозумію так, як їх можуть зрозуміти ті, хто опинився у схожій ситуації. Адже те, що ми їм лише говоритимемо: «не переймайся, все буде добре» – не допоможе. Такі люди потребують розмови з тим, хто зіткнувся зі схожою проблемою. Я впевнений, що в Полтавського батальйону небайдужих (де владика Федір) є контакти таких людей. Об’єднуватись і шукати спільний вихід. Не сидіти на місці, а діяти, навіть їхати до керівників держави і добиватись скорішого вирішення питання. Також слід просто для себе сходити в церкву.
Питання від читачів: Бійці, які повернулись зі Сходу, уночі погано сплять і кричать уві сні. Як побороти такий воєнний синдром? Чи це вже на все життя?
– Це минеться. Але хочу зазначити, у переможців менш тривалий посттравматичний синдром, ніж у переможених. Все залежить від оточення бійця. Потрібно, щоб він не опинився з реальністю сам на сам. А вона така – коли він воював, інші розважались, одружувались. Потрібно, щоб біля нього були ті, хто його вислухає. Це дуже важливо. Щодо оточення, якого боєць потребує, наведу приклад. У нього немає ноги, але навпроти нього сидить той, у кого двох немає. Проте останній, не дивлячись на все, має мету та плани, і поруч з ним дівчина, яка дивиться на нього закоханими очима. Все це стимулює. Тоді той, у кого одна нога, буде по-іншому ставитись до світу і сприймати все. А коли біля нього інші витанцьовуватимуть на обох ногах і не звертатимуть на нього уваги, у колишнього бійця з’являться суїцидні думки. Але, разом з тим, з ними, мають бути поруч батьки, дружина, діти. Адже життя продовжується. Вони повинні розраховувати лише на самих себе і ні на кого не надіятись. Боротись і відстоювати права свого бійця щодо отримання відповідного статусу, пільг. Щодо самих вояків, важливо, щоб вони, як і на фронті, вдома теж почувалися героями і були такими ж активними.
