Василь Симоненко. Фото vasylsymonenko.in.ua
У рідному селі поета збереглась батьківська хата, в якій він народився. Зараз там музей. У школі, де він навчався, теж працює музей. Школа свято береже славне ім’я свого земляка. Екскурсоводами часто бувають його однокласники і вірні друзі. У багатьох містах України ім’ям поета названі вулиці.
Дорогу до школи Симоненко вважав мукою
80 років тому в селі Біївці Лубенського району народився Василь Симоненко. Доля відвела поету мало років – він помер, коли йому було лише 28, проте його зірка встигла не лише яскраво спалахнути, а й не згаснути. Вірші Василя Симоненка про любов до Вітчизни та свого народу, про волю до життя та зміни, вони як ніколи актуальні в нинішній час для кожного українця.
Дев’ять кілометрів пішої ходи щодня до Тарандинцівської школи не завадили Василю Симоненку закінчити її із золотою медаллю 1952 року. Хоча пізніше поет згадував, що ця дорога до школи була для нього мукою. Через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу:
– ...Я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!..
Після школи він поступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Із 1957 року працював у газеті «Черкаська правда». В подальшому – завідувач відділу газети «Молода Черкащина», а з 1963 року – власний кореспондент «Робітничої газети».
Лейтмотив творчості поета – любов до батьківської землі
Прозаїк, поет, критик. Його можна сміливо назвати витязем молодої української поезії, патріотом. Любов до рідної землі Симоненко виражає в поезії:
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду,
Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
Невмирущою класикою стала пісня «Виростеш ти сину» на вірш Василя Андрійовича «Лебеді материнства», де ненька звертається до рідної дитини: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину.»
Якось в одній зі шкіл в учительську зайшла збентежена вчителька української літератури і розповіла:
– Який прекрасний поет Василь Симоненко. В одинадцятому класі хлопці, які не хочуть вчити програмні вірші напам’ять, всі вивчили вірш «Лебеді материнства» і всі його хотіли розповісти біля дошки. Тоді я запропонувала, щоб весь клас хором прочитав цей вірш. То одинадцятикласники дуже несподівано для мене всі встали і декламували вірш. Декламували, і було видно в очах, що кожне слово вірша проходило через їхню душу.
Із бунту таких, як Симоненко, почалося шістдесятництво
Василь Симоненко був одним із бунтарів проти радянської тоталітарної системи. Разом із поетичним доробком Василя Симоненка в основу унікального феномену – шістдесятництва – лягла творчість Івана Драча, Миколи Вінграновського, Григора Тютюнника, Бориса Олійника, Миколи Холодного, Ліни Костенко та багатьох інших.
Він не просто любив Україну, а й закликав до боротьби проти тоталітарного режиму, до боротьби за незалежну Україну. Важливою зброєю письменника в часи тоталітаризму було слово. І користувався нею Василь Симоненко дуже сміливо. Із гордістю він заявляє:
Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в’язь:
В одного – прапрадід став лордом,
В іншого – прадід князь.
Баньки уп’явши в минуле,
Гордо ця знать рече:
– Про нас хрестоносці чули...
– В нас Рюрика кров тече...
– Мій предок вогнем і залізом
Титул собі добув...
– А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був...
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я – полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я – знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово –
Я з вами свиней не пас!
І сьогодні слова Симоненка живі й актуальні:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Симоненко прожив лише 28 років, але поезію залишив на віки
Василь Симоненко рано збагнув своє призначення, не боявся його і ніби накликав свою долю. У поезіях він неодноразово говорить про смерть, призначення людини на землі і про вічність будь-якої людської душі. Читаємо і знаємо, що поет смерті не боявся. Страшне йому було саме забуття. У 28 років він не встиг зробити все заплановане, але на віки залишився на сторінках слави української літератури.
Немає смерті. І не ждіть – не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре…
…І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну —
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.
Без страху виступаючи проти режиму, Василь Симоненко загинув від рук його прислужників. 1962 року Симоненко разом із Аллою Горською (художниця-дисидентка, загинула за загадкових обставин – авт.) та Лесем Танюком (український режиссер – авт.) виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях в Биківні, про що заявили до міської ради. 1963 року поета жорстоко побили кагебісти на залізничній станціїімені Шевченка у Смілі. Після цього у нього відмовили нирки і він невдовзі помер у лікарні 13 грудня 1963 року.
Олесю Гончареві належать ось ці слова про Симоненка:
– Полтавець родом, він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах, в Шевченковому краю. 8 січня 1938 – 14 грудня 1963…
Ще за життя Симоненка великої популярності набула його поезія, що поклала початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Самовидавною творчістю Симоненко, за визначенням критиків, став на шлях, указаний Тарасом Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України другої половини ХХ століття.
Радянська критика у перше десятиліття після смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його поезії цілковитим її замовчуванням, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як «бездоганно партійну». Але в подальшому, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі. Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності, отримала поезія Симоненка у самвидавній критиці.
Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом із фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965 рік) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973 роки).
В УРСР після смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964 рік), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964 рік), збірку новел «Вино з троянд» (1965 рік, ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
Вірші Василя Симоненка й досі ще йдуть до нас, доповнюючи й увиразнюючи громадянський, особистісний, художній феномен їхнього автора. Вітер часу не остудив Симоненкових поезій. Пророче сьогодні звучать слова поета-патріота:
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Підготував Микола Безотосний
До речі, Укрпошта до 80-річчя з дня народження Василя Симоненка вводить в обіг марку
