Бійці цілком видимого і реального фронту – волонтери – звичайні люди. У кожного своя професія, робота, родина, хобі. Протягом останніх шести місяців їхнє життя має ще одну грань – поїздки на Схід у зону антитерористичної операції. Нав’язану чиєюсь лихою волею гру вони грають разом із тисячами солдатів.
Так звана антитерористична операція триває шостий місяць. Фото Ольги Матвієнко
Ніч
Кожна поїздка починається задовго до поїздки. Іноді за кілька днів по всіх усюдах збирається вантаж. Дрова, воду, продукти, одяг передають із різних районів області. У Карлівці печуть пиріжки, у Козельщині забирають капусту, у Степному Полтавського району – мелене сало з часником. Ще десь – дрова, ще десь – вода.
Виїзд переважно вночі. О першій ночі гостро відчувається холод і втома. Виспатися наперед не виходить. Чекаємо машину. Відправка затримується на годину і холод починає пробирати від великого пальця на нозі, а потім віднімає ноги до коліна. У цей час хтось лежить в окопі або сидить у бліндажі, хтось – просто на голій землі. Хтось чергує на блокпосту.
Володимир та Сергій Пілат розпочинають так щонайменше одну добу на тиждень. Вдень – робота, а вночі – виїзд до хлопців.
– Зв’язалися з нами, сказали, що треба привезти. Цього разу під Лисичанськ. Далі не поїдемо, бо не пропустять, – говорить Володимир Петрович.
Петрович каже, що починав їздити до одних, а тепер їздить до всіх. Намагаються виконати практично кожен пункт зі списку, який передають бійці різних підрозділів.
Частина подорожі в зону минає вночі. Сну немає. Втома безсонної ночі починає тяжко лягати в Ізюмі. Тут перша зупинка. Ізюм – своєрідна буферна зона. Позаду – Україна, спокійна і лінива, Україна, де немає війни. Попереду умовний кордон.
Якщо ви хочете кінчиком пальця доторкнутися до війни, досить приїхати в Ізюм. Колони техніки, військові, які з автоматами обідають у їдальні. Тут це має звичний вигляд.
Спостерігаємо, як з «копійки» виходять четверо здорових десантників. Із собою витягують двомісячне цуценя. Вигуляли, посадили в машину і поїхали далі.
Розганяємо сон кавою. Чекаємо світанку або коли на зв’язок вийдуть ті, до кого їдемо.
За два кілометри перший блокпост. Ще за декілька кілометрів перетинаємо кордон із Донецькою областю. Якщо раніше був страх, напруга, то, як не дивно, у зоні вони зникають. Зникають ще, правда, за першим блокпостом і сон, і всі моторошні передчуття.
Наші воюють так добре, що за ними почали персональне полювання
Зона
Попри очікування повної розрухи, щойно перетнеш кордон Донецької області, тут нічого такого немає. У долині стоять хати. У селах по вулиці бігають гуси і пасуться корови. Діти ідуть до школи, на зупинках люди чекають автобус на роботу. Правда, над дорогою обірвані тролейбусні лінії.
Звертаємо на Красний Лиман. На черговому блокпосту, який вкотре укріплюють, хлопці пропускають волонтерів без зайвих питань. Просять пару сокир. Володимир Петрович говорить, що незабаром їхатимуть ще раз і підвезуть. Дві сокири – це не проблема.
Очерет по обидва боки дороги горів. Луки ніби поорані. Кілька місяців тому тут точилися запеклі бої між Нацгвардією та бойовиками.
Мікроавтобус, розрахований на півтори тонни, завантажили трьома тоннами брикетів із соняшника, «буржуйками», водою, продуктами та іншим. Від перенавантаження кузов просідає і на вибоїнах ми шкребемо по асфальту «бризковиком».
– Роздобули для хлопців солодкий бонус. Розвеземо по 6 ящиків печива у різні точки, – розповідає Володимир Петрович.
Над Донбасом встає сонце. Пейзаж тут не дуже відрізняється від Полтавщини, Київщини чи інших місцевостей України: поля, посадки над дорогою. Ближче до пункту призначення – червоні терикони.
Навігатор відмовляється видавати нам пряму дорогу до Лисичанська, тому орієнтуємося за напрямком руху вантажівок і розпитуємо місцевих. У селищі, де на подвір’ї школи стоїть велетенський дерев’яний лелека, дід вказує дорогу.
Під час поїздок часто питаємо про місцевих. Розказують різне. Але ті, кого зустрічаємо ми, допомагають і легко переходять із російської на суржик або майже красиву українську.
Навігатор врешті показує 24 кілометри до Лисичанська. Машина видає сумний звук і зупиняється. Терикон так само видніється на обрії. Місцеві ідуть на зупинку сільського автобуса.
Через годину намагань запустити двигун, розуміємо: у нас є чудовий шанс переночувати в армійському наметі і ближче познайомитися із побутом військових.
– Тільки почало холодати, їхали у Слов’янськ. Почали обстрілювати. Тоді завернули назад в Ізюм і ночували в кузові. Якби не спальний мішок, то було б невесело, – пригадує Сергій Пілат.
Минула година як зламалась машина. На фото – Сергій Пілат. Фото Ольги Матвієнко
Неоголошена війна на Сході. Операція "Зима"
На буксирі
Зупинилися о 10.00. При вимкненому двигуні пічка не працює.
У місцевих намагаємося взнати, де СТО. Такої тут немає. Потрібно добиралися до Сєвєродонецька. Першими, хто нас погодився відбуксувати, – львівські військові. Пізніше жартували: «Хто нас сьогодні не тягав».
Цей блокпост вранці обстріляли із крупнокаліберного кулемета. Бетонні плити, які поставили у всю висоту щитом посеред дороги, у вибоїнах від куль. Бетон від них трохи пощербився. Інша справа, що робить куля із тілом людини.
Ще півтори години чекаємо. Повз колону машин у черзі і блокпост проскакує «швидка».
Із невеликої вантажівки із луганськими номерами до нас виходить чоловік. Після недовгих перемовин відмотує залізний трос і за допомогою гайкового ключа ми кріпимо його до нашої машини. Починаємо рухатись. На залізничному переїзді від ривка нееластичний трос зіскакує, гайковий ключ, на який він кріпився, гнеться навпіл.
Із цією вантажівкою просунулись на кілька кілометрів і вирвали гачок, яким кріпили трос. Тепер єдиний вихід – чекати військових, які їдуть назустріч із Лисичанська.
Хлопці – Сергій і Федір – на сорокарічному «Уралі» тягнуть нас на СТО. Цей військовий «Урал» ремонтували волонтери «Вільних людей», коли він зламався при перегоні з Києва на передову. Саме завдяки цьому «Уралу» волонтери дізналися про потреби солдатів, до яких їдемо. Тепер ця вантажівка цих же волонтерів тягне у Луганській області.
– Це в нас Юлія Володимирівна, – показує механік на собаку, яка гавкає на Федора. – Ще у нас є Коломойський і Ющенко. Був Порошенко, але машина збила.
Механік радить спробувати завестися з буксира. «Урал» розганяє наш «Фольцваген», трос перетирається, гачок на його кінці відлітає і пробиває піддон нашої машини. Масло витікає.
На буксирі в "Урала". Фото Ольги Матвієнко
Працює «Град»
Близько другої години їдемо Лисичанськом. І досі ці прикордонні міста (кордон – це передова) вражають контрастом. Школярки гуляють повз зенітки на блокпосту. Біля зруйнованих будинків стоять намети з овочами. Залізний каркас даху якогось магазину увігнутий майже до землі від потрапляння снаряду.
Врешті «Урал» дотягує нас до місця. Дорога сюди зайняла майже 14 годин, замість запланованих семи годин на 380 кілометрів.
Тут хлопці живуть не в дуже мальовничому таборі з красивим видом на долину. Навколо намети, дрова, дим із «буржуйок», боєприпаси і танк. Його любовно назвали «Натулею». До імен машин тут підходять творчо: вантажівка «Каспер», «швидка» «Карабах». На машині, яка пізніше нас відтягне з Лисичанська, жовтим скотчем виведено «Гламур».
Подивитися, хто і що привіз, приходять із різних куточків табору. Поки перевантажували речі на «Урал», який закине їх на передову, три мішки із соняшниковими брикетами для «буржуйок» швидко зникли у різних наметах. Вони коштують 800 гривень за тонну і дають більше тепла, ніж дрова. Близько тонни брикетів і три нові буржуйки відвезуть на дальній блокпост, де хлопці із 26 бригади стоять без нічого.
Із долини чути вибухи. Військові спостерігають.
– О, а це наші б’ють у відповідь, – говорить один із них. – А це «Градом» «сєпари» криють.
Чути глухі хлопки і свист. Кажуть, що звідси далеко і не долетить.
На горизлнті видно дим і вибухи. Фото Ольги Матвієнко
Полтавські волонтери часом під кулями добираются до військових
Кіт
Домовляємося, хто нас відбуксує назад до найближчого блокпосту. Під машиною мурчить кіт. Руслан бере його на руки і загортає полою літньої форми.
– До нас приїжджали журналісти. Із різних каналів, знімали. Тільки вони все перекручують. Багато чого не показують. На три машини один ключ. У мене у вантажівці немає скла і не працюють прилади і повороти, – хлопці міряються, у кого машина більш розбита. – Четвертий місяць тут. А в Кременчуці в мене наречена.
Нас починає пробирати холод. Ми на морозі півдоби.
– На холоді? Звичка. Я он кілька днів сплю на кузові. Із котом, – відповідає Руслан.
Другий розповідає, як його дочка у школі виграла конкурс малюнків. Призовий фонд – 2700. Сказали, що віддадуть на АТО, а дітям – дипломи.
– Донька їм сказала: «В мене тато в АТО, віддайте мені гроші, я знаю, що йому треба». Не віддали. Те, що на мені – сам купив або волонтери підкинули.
Руслан переживає, що кіт не любить тушонку, а їсть тільки сардини. Фото Ольги Матвієнко
Зорі
Просуваємося по 50 кілометрів. Чекаємо чергову машину на блокпосту.
– Це навіть не блокпост, а пункт охорони мосту – у темряві погано видно обличчя. Голос молодий.
– Ми? Ми – луганські «менти», усіма залишені, усіма забуті, правда, Максиме Андрійовичу? – хлопець сміється.
Сюди рідко доїжджають волонтери. Хлопці кажуть, що добре, якщо дійсно на мирній території про них не забувають. На прощання обіймаємося. Практично із кожним, кого бачимо тут, з ким спілкуємося, обіймаємося.
Остання зупинка, поки нас підберуть на буксир машина, яка виїхала назустріч із Полтави, – блокпост за кілька кілометрів до Сватового. Чекаємо близько двох годин. Холод пробирає до кісток. А над Донбасом зорі, які можна побачити лише в суцільній темряві, далеко від ліхтарів міста.
Повертаємося до Полтави більше, ніж за добу після виїзду.
Володимир Пілат (зліва) вже через добу буде знову в зоні АТО. Фото Ольги Матвієнко
