Проте побачитися з дитиною досі не може. За словами Ірини та її адвоката, сина переховують. Мови немає не лише про повноцінне спілкування: навіть не може побачити власну дитину, щоб пересвідчитися чи все у неї гаразд.
Ірина попри те, що суд відновив усі права матері, досі не може обійняти сина
Нагадаємо, у липні 2014 року ми писали про те, що суд забрав 1,5-річну дитину у ВІЛ-позитивної матері, визнавши її небезпечною. Колишній чоловік через суд відібрав сина у 22-річної полтавки, яка має ВІЛ-статус.
Історія швидко набула всеукраїнського розголосу. Сімейні "розбірки", ціною питання яких стала дитина, бурхливо обговорювали не лише у Полтаві, а й у столиці.
ГО «Світло надії», яка опікувалася і продовжує опікуватися Іриною, займається її адвокацією, – звинувачували у поширенні конфіденційної інформації.
Адвокат Ірини запевнив, що будуть звертатися до суду, щоб все ж таки забезпечити права матері на нормальне спілкування з сином. І хоча суд ухвалив рішення на користь Ірини, досі не вирішено питання про фактичне повернення дитини. У суді збираються не лише вирішувати питання фактичного відібрання дитини. А й, можливо, про відшкодування моральних збитків.
Надія Тимошенко, представниця БО "Світло надії", керівник жіночих та дитячих програм, говорить:
– Більше ніж півроку спостерігаю за ситуацією, яка триває у сім’ї Ірини. Ситуації можна було б уникнути, цей меседж я б хотіла донести до родичів, тобто до другої сторони конфлікту. Усі судові тяганини рано чи пізно завершаться. Але морального збитку, який нанесли дитині, відібравши від матері, повернути не вдасться ніколи. Дитина пережила фактично смерть матері. Тому що було раптове відібрання без втручання психолога, без юридичного супроводу – тобто безліч порушень. Найбільше ж засмучує те, що дорослі люди не змогли піднятися вище своїх амбіцій, бажань мати цю дитину поруч себе і вдалися до шляху помсти дівчині.
Ірина ж про усе пережите говорить крізь сльози. Сподівається лише на одне – побачити, обійняти сина.
– Розповідати про те, що пережила, дуже важко. Думаю, кожна мати мене зрозуміє, як це не бачити півроку свою дитиночку. Навіть не лише не бачити, а й не чути. Сім’я опонентів зовсім не виходить на зв’язок. Постійно дитину від мене переховують. Узагалі не знаю, де зараз знаходиться дитина, з ким вона, в якому вона стані, чи добре синочку чи зле. Правоохоронці жодних активних дій не роблять. Проводять бесіди, але на цьому усе й завершується. Я отримую від них відписки про те, що забрати дитину ніхто не може, мовляв, немає законних підстав. А повідомити мені про місце знаходження сина також чомусь не можуть. Тому доводиться звертатися до суду про відібрання дитини, – говорить Ірина.
Жінка сподівається уже найближчим часом без перешкод хоча б обійняти сина.
– Мені нічого не треба більше, просто обійняти його, поцілувати і сказати, що все буде добре, – не стримуючи сліз, зізнається жінка.
Війною за спільну дитину закінчилася казкова історія кохання, про яку нині полтавка згадує із жалем. Кохання, що спалахнуло кілька років тому на День святого Валентина, згасло, коли чоловік дізнався про ВІЛ-статус дружини.
Зараз дівчина навіть не називає імені колишнього чоловіка, говорить про нього лише як про "батька сина".
– Коли ми познайомилися і почали зустрічатися, я була такою щасливою, ніби потрапила у казку. Деякий час спілкувалися як звичайні знайомі, а коли він почав проявляти до мене знаки уваги, я спершу не звертала на нього уваги. Так склалося, наше перше побачення відбулося 14 лютого, в День закоханих. Невдовзі він заговорив про бажання стати батьком. Я теж, попри молодий вік, мріяла про материнство, хотіла дитину саме від коханої людини, – розповідає.
Сварки в молодій родині почалися, коли чоловік дізнався про особливий статус матері його дитини. Дівчина каже, що звістку сприйняв спокійно, і дорікань з цього приводу не було. Проте вони з’явилися, коли про статус Ірини дізналася свекруха. Більше того, як розповіла жінка, чоловік навіть підіймав на неї руку.
– З жахом згадую день, коли колишній чоловік на вулиці, під час прогулянки, почав відбирати сина, – каже Ірина. – Він підійшов і майже без жодних пояснень забрав. Дитина плакала, благання повернути, аби я могла заспокоїти її, не діяли. Молюся, аби усе нарешті закінчилося добре, щоб знову могла бути поруч зі своєю дитиною.
Ситуація залишається не вирішеною. За законом, дитина має повне право бути із матір’ю, але фактично Ірина досі не знає як почувається син. Жінка чекає не черговий суд, який має врешті розставити усі крапки над "і".
