26 квітня минає 30 років із часу однієї із найстрашніших техногенних катастроф в історії людства – аварії на Чорнобильській АЕС. Цього дня вшановують тих людей, які були на вістрі боротьби із невидимим ворогом і брали участь у ліквідації лиха.
У Полтаві вшанували ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Фото Ольги Матвієнко
Традиційно полтавці прийшли вшанувати полеглих і висловити свою вдячність ще живим до пам’ятника ліквідаторам Чорнобильської трагедії. Серед натовпу легко розрізнити безпосередніх учасників тих подій. Хто із кількома, хто з однією медаллю на грудях, вони тримають в руках по дві гвоздики чи тюльпани.
Читайте також: Сповідь одного сталкера: суб’єктивно про Чорнобиль
Той день добре запам’ятався В’ячеславу Сидоренку:
– Ми із дружиною на дачі були, огірки посходили, вже почали цвісти, а після дощу на них з’явилися чорні плями. Це стало для мене таким дзвіночком. Про аварію перша звістка пройшла по радіо BBC, сказала, що в Україні таке сталося, а наша, радянська влада мовчала до останнього. 1 травня були на тому параді сумнозвісному. Потім нас через військкомат зібрали і одними із перших відправили у Прип’ять. Сказали, що на три дні, а виявилося – на три місяці, – пригадує В’ячеслав Володимирович.
Першим враженням чоловіка від Прип’яті стали пусті будинки та дзвінка тише довкола, яку зрідка розтинало скавуління собаки.
– Людей не було, лише собаки бігали, шкура в них місцями облізла від радіації. У будинку якомусь плакав собака, видно залишили під час евакуації. Командир сказав, що не пустить у середину. Через два дні вже тихо було і там. На кордоні, коли служив на початку 1970-х, усякі ситуації були, і стріляти в порушників доводилося. Там хоч ворога бачиш, а там, у зоні, дихаєш і не бачиш ворога, – розповідає він.
Генерал-лейтенант Олексій Міщенко, на 1986 рік – начальник УМВС у Полтавській області, говорить, що у перші дні із Полтавщини зібрали і відправили 200 пожежників і 200 правоохоронців, а згодом – тисячі солдатів. За дві доби всього мобілізували 8 тисяч солдатів.
Не дивлячись на величезне навантаження – і мобілізація особового складу відповідних структур, і прийом біженців із забрудненої території, сама ж Полтавська область на той час постраждала від аварії менше за інші.
– За даними, які не так давно розсекретили, у Полтаві радіаційний ний фон підвищився тільки 30 квітня. Якщо природний радіаційний фон становить 10-12 мікрорентген, то тоді став 160-180, – говорить Валентин Шаповал, головний санітарний лікар області 1986-2010 років. – Полтавщині насправді пощастило – вітер був в іншу сторону, тому рівень забруднення значно нижчий, ніж інших областей. Ми і продукти тоді перевіряли наші, то за результатами перевірки їх відправляли на Київ, бо були не забруднені.
Тисячі людей брали участь у ліквідації аварії, але ще тривалий час атомна станція продовжувала працювати. Тетяна Федорівна пропрацювала на ЧАЕС ще 13 років після трагічної весни 1986-го.
– Спочатку мене відправили у відрядження, працювала в інституті проблеми екології, а пізніше перейшла у штат станції. Там я працювала провідним інженером у відділі матеріально-технічного забезпечення станції. Ми відповідали за все – і одяг, і індивідуальні засоби захисту, і будівельні матеріали, хімію – усе, що було необхідно на станції. Ми по суті були там безпосередніми свідками, як ліквідовували аварію в четвертому енергоблоці. Були і безпосередніми учасниками запуску третього енергоблоку. Він знаходився впритул до четвертого і їх з’єднувала труба. Третій реактор запускали у березні 1987 року. Ми дуже боялися, адже потрібно було повністю перевірити, чи не пошкоджений реактор. Бо поломка будь-якого вузла могла привести ще до однієї катастрофи. Ми всі, як миші, зіщулилися, коли на дуже малій потужності запустили третій реактор.
Зараз Тетяна Федорівна разом із тими, на кому назавжди залишив відбиток Чорнобиль, щороку приходить віддати шану ліквідаторам. Багато заплатили життям за свій подвиг, багато нині доживають віку із хронічними хворобами.
– На усі оті уламки кидали мішки з піском. Брали на цю роботу найздоровіших. То із мого батальйону тих, кого я знав, із мого намету, із 18 чоловік я тільки один залишився, – із сумом говорить Василь Нетребко.
Ікона «Чорнобильський Спас»
Після недовготривалих урочистостей, учасники мітингу поклали квіти до пам’ятника і вирушили ходою до Свято-Успенського кафедрального собору. На чолі процесії понесли величезну ікону «Чорнобильський спас», освячену напередодні у зоні відчуження в Чорнобилі.
