В окопах солдати перед боєм не тільки писали рідним, а й переписували молитви. Фото – ВОЕНИНФОРМ
У рамках проекту «Кола» «Війна очима нащадків» читачі надсилають до редакції листи зі спогадами рідних про події Другої Світової війни. Нам написала Світлана Бабій із села Розсошенці Полтавського району про свого дідуся.
«Хочу написати про свого дідуся, батька мого батька, Гилика Прокопа Макаровича, 7 липня 1912 року народження.
Народився мій дідусь у селі Веприн Радомишльського району Житомирської області, але під час страшного Голодомору 1932-1933 років їх агітували за переїзд на Полтавщину. Коли вони переїхали сюди, у Чутівський район, села були майже пусті, повимирали майже всі люди. Селились по три-чотири сім’ї в будинку. Біля села були річка і ліс, це їх рятувало. Дідусь розповідав моєму татові, а той мені: говорили, що переселенців зустрінуть, дадуть харчів, та ніхто їх так і не зустрів. Багато людей повертались назад на Житомирщину.
Жив і працював у селі Виноминівка Чутівського району Полтавської області конюхом і сторожем.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, з перших днів дідуся призвали до армії. Починав воювати у Ворошиловградській області (зараз Луганська область) у 78 стрілецькому полку із вересня 1941 року по березень 1942 року. Стояв в обороні біля річки Донець. У жовтні 1941 року переправили на Лисичанський напрямок. Воював на Донбасі, на Харківщині у Куп’янську.
Про війну згадувати не любив, говорив, що перед боєм переписували молитви, бійці (воїни їх брали із дому) у кого не було, то переписували. Був тяжко поранений 15 березня 1942 року і направлений на лікування у госпіталь №3662 на період із березня 1942 року по березень 1943 року. Коли його було травмовано у ногу, то життя нашому дідусеві врятував його земляк Павло Ткаченко. Він поклав дідуся на шинель і потяг до окопу. За той час, що він його тягнув, дідуся знову поранили у травмовану ногу.
Поранених у госпіталі було дуже багато: коли б лежав у кінці палати, то помер, а так лежав на початку. У нього почалася гангрена і ногу дідусеві відтяли до коліна.
Серед лікарів був чоловік із Карлівки, він приділяв дідусеві увагу, підгодовував його, а дідусь ділився їжею з товаришами. Отак і прожив все життя на протезі. Мав нагороди за бойові заслуги. Після війни працював сторожем. Помер 14 жовтня 2000 року».
Читайте також: «Війна очима нащадків»: Дід ніколи не розповідав, за що отримав медалі
