Ірина із бабусею Варварою Іванівною. Фото зі сторінки у соцмережі
Полтавка Ірина Садовнікова опублікувала спогади, своєї бабусі Варвари Іванівни.
– Цього листа я отримала від своєї бабусі, Варвари Іванівни Садовнікової (дівоче прізвище – Журавель) у квітні 2000 року, коли навчалась у 6 класі. Вона написала мені у відповідь на прохання розповісти про роки війни. Саме таке завдання нам дали в школі – розпитати своїх прабатьків про ці страшні часи. Оскільки мою бабусю насильно забрали «остарбайтером», то вона описала своє життя під час перебування в Австрії, на роботах на цегляному заводі, – написала Ірина. – У неї було важке життя, вона прожила 90 повних років (1924 р.н.), останні роки дуже хворіла. Мало того, що на її життя випали голод і війна, так ще й росла без батька (він помер внаслідок нещасного випадку коли бабуся була ще підлітком). Шлюб був не дуже вдалим, тому дідуся по батькові я не знаю зовсім. Бабуся Варя працювала поштаркою, ніколи ні на що не жалілась.
Читайте також: «Війна очима нащадків: Пережити війну, аби потім не хотіти про неї згадувати
В останні роки дуже сумувала за своїм рідним селом Свиридівка Лохвицького району. У цьому селі ми часто проводили канікули з моїм братом і двома двоюрідними сестрами. Свиридівка – це літо, це шовковиці і груші, це чорнозем і величезні городи, засаджені просто, аби земля не пропадала. Бабуся не любила, коли земля пустує і нічого не родить.
Лист Варвари Садовнікової:
«Здрастуйте всі рідні, а особливо Іріша!
Пишу на твоє прохання, але ж не знаю, що тобі потрібно.
Як почалась війна, я училася у 9 класі. Була молода, не дуже і надала значення і не злякалася, що це війна, горе. У мене братів, батька немає, нікого з моєї сім’ї не заберуть на війну. Але ж не так сталося.
Проучилася декілька місяців, закрили школу. Вдень літали німецькі літаки, розкидали листівки, а ввечері, вночі з лісу (він називається Лаптур) їздили підводи під двори, щоб виносили, що в кого є – хліб, сало – для партизанів, що жили в лісах.
Вдень до лісу під’їздили німецькі машини, мотоцикли, починалася стрільба з лісу. У хазяїнів забирали скот, різали свині, кури – що німцям потрібно було. Це була Полтавщина і наше село зайняли німці.
Прийшло і на наші роки молоді горе.
Визвали в комендатуру молодих дівчат і хлопців, щоб готувалися їхати працювати в Німеччину. Нас багато тижнями не жили вдома, ховались. Якщо немає дівчат, то брали із сімей матерів, батьків. Я теж ховалась, але ж під’їхали до двора підводою. Стріляв поліцай по кутках в хаті. Я дуже злякалася в сараї. Вийшла, щоб не забрали маму. Схопив мене поліцай за руку, мама плачуть, ридають, а я прошу «не плачте, я вернусь». Поклали мені сумочку з сухарями, і мене з багатьма дівчатами і хлопцями молодими привезли в друге село. В будинок нас зібрали дуже багато. Травень, жара, пити-їсти хочеться, а немає нічого. Охороняли поліцаї. Ми на поясочка в’язали пляшки, з вікон спускали, щоб хто-небудь набрав води.
Прийшла мама в село до мене із сумочкою, тільки хотіла взяти пляшечку для води, поліцай підійшов сильно вдарив. Я плакала, кричу: «Мама, більше не приходьте до мене!». Через три дні вивозили нас машиною на вокзал. Грузили в товарні вагони, де їздили брудні коні. Ні туалету, нічого немає.
На зупинках поїзд ставав, ми всі вибігали з вагона й поруч був «туалет». В кожному вагоні охороняв поліцай озброєний. На наших очах убивали дівчат, хто хотів утекти.
Привезли нас в Австрію – тисячі хлопців і дівчат, були і старенькі. Вишикували нас, а там чекали багаті «бауери», вибирали нас для своєї роботи. Нас забрав хазяїн чоловік 60 хлопців і дівчат, який мав цегляний завод, де я працювала 2 роки: робили і сушили цеглу.
Жили ми в бараках із соснової дошки. Посеред кімнати пічка.
Спали на солом’яних матрацах і солом’яних подушках. Одна байкова ковдра. Двоповерхові ліжка. Сила клопів, їли тіло воші.
Їли варену брукву. 600 грамів хліба, трохи муки і тирси, 200 грамів маргарину на 7 днів. Картоплі не бачили. На місяць висилала мама посилочку: 200 грамів кави, сухі пиріжки з вишнями. Взували черевики на дерев’яній підошві, а одежа – у чому приїхали. Зима, холод, а ми напіводягнені бігали на роботу. Охороняли вночі поліцаї, були такі, що били нас. Таке страшне життя було два роки. Багато мерло від голоду, пухли ноги.
5 травня прийшли ми в їдальню, коли нам наварили картоплі з підливою. Ми дуже здивувалися, що це таке, а завідуючий їдальнею каже: «Капітуляція». А ми ніхто не знає, що це таке за слово. І сказав, що можемо не йти на роботу. Повернулися ми в бараки, перетрусилися ніч, на ранок пішли до першої станції до поїзда. Хто куди. І так ми добрались до Белграда (Югославія). Зібралося нас там тисячі. Зупинилися у великому будинку. Прожили три дні і нам подали пароплав. Погрузились в пароплав і теж було страховіття. Блювота, головні болі, качка. Хотілося пити і їсти. Вода солона, не можна пити. Тут наших багато померло, трупи викидали у воду, а акули здоровенні пливли за пароплавом і їх їли. І так через три доби ми припливли в Одесу. На рідну землю ступили голодні, замучені.
12 травня я неочікувано зустрілася з мамою і сестрою. Були сльози, сміх і радість. Так і пройшли мої молоді роки.
Пробач, Іріша, що дуже погано пишу, бо нерви не заспокою.
Привіт всім, до побачення».
Надсилайте листи зі спогадами вашої родини про лихоліття Другої світової війни.
