Вулиця у Мінську
Відбулася вона в рамках освітньої поїздки «Перспективи спільної європейської пам’яті». Детальніше про освітню поїздку читайте на сайті незабаром.
Те, що подорож буде цікавою і багатою на враження, різні позитивні й негативні, я зрозуміла ще в Києві на автовокзалі, коли з нашої групи біля автобуса Миколаїв – Мінськ (Гаджиєву і Ко палкий привіт, хай вам грець, хлопці, але ж ставтеся до пасажирів, як до людей, а не до свиней) водій безапеляційно здер із кожного по 50 гривень за багаж. Невдоволені і хочете скаржитися – дзвоніть власнику, між іншим, монополісту цього напрямку перевезень.
Веселощі почалися вже в Чернігові. На автовокзалі бабці-перекупниці ходили по салону та пропонували пасажирам:
– А візьміть кілька пляшечок коньяку. Перевезіть через кордон.
– Синок, ну візьми дві «палочки» ковбаски, а я тебе цукерками за це пригощу.
Дехто із пасажирів таки погоджується взяти собі за винагороду по «палочці» ковбаси та по 2-3 пляшки коньяку.
Перевозити через білоруський кордон можна не більше трьох літрів алкоголю. Спиртне в Білорусі коштує дорожче, ніж у нас, як, власне кажучи, і ковбаса.
Ближче до кордону почали хвилюватись водії, один з них все перевіряв, чи надійно захована від митників у сховках контрабанда.
Читайте також: Параска Плитка-Горицвіт – самотня перлина Гуцульщини.
І от ми на білоруській митниці (нашу пройшли спокійно), колега, яка сидить поруч, попереджує: «Якщо в паспорті є гроші, то витягни, бо вважатимуть це хабарем». Суворі білоруські митники уважно дивляться то у твій паспорт, то на тебе – чи схожі. Ретельно перевіряють сумки пасажирів. Мені пощастило, в сумці не рилися, лише попросили її відкрити. Найбільше насмішило питання митника:
– Литературку политическую, брошурки, агитки не везете?
– Лише томик Буніна, – посміхаюся і демонструю книгу в синій палітурці.
Пізніше колеги-білоруси пояснили, що така пильність викликана була виборами президента в Білорусі.
Ідеальні білоруські дороги, чистота і відсутність приватного бізнесу
Далі обійшлося без ексцесів – їдемо до Мінська через Гомель, Жлобін, Бобруйськ… ідеальними дорогами – однаково рівних і в містах, і в селах, з чіткою дорожньою розміткою. Обабіч хвойні білоруські ліси, іноді проїжджаємо через села, де ще багато дерев’яних хат.
За кількагодинний переїзду від кордону до столиці помітила лише одне чи два кафе обабіч дороги. Придорожніх ресторанчиків дуже мало в країні, бо приватний бізнес не поширений, держава створює такі умови, що займатися бізнесом дуже важко.
– У нас немає відкатів, ніхто не дає хабарів чиновникам, своєрідним хабарником є сама держава. Спочатку тому, хто забажав мати бізнес, створюють дуже комфортні умови, але вже через рік держава ставить бізнесмена в такі умови, що йому вигідніше або все кинути, або працювати на неї. Людину змусять заасфальтувати дорогу, облаштувати прилеглу територію … і так безкінечно, – розповідає про життєві реалії моя нова знайома мінчанка Олена. – Те саме і з неурядовими організаціями, які займаються культурно-освітницькою діяльністю. На відміну від України, їх не реєструють, як благодійні неприбуткові. Тому, коли їм переводять кошти із-за кордону у валюті в казну, забирають частину з них, а решту віддають не в доларах чи євро, а в білоруських рублях.
Рідна нерідна білоруська мова
У містах майже відсутня зовнішня реклама – поодинокі білборди й плакати нагадували, що 11 кастрычніка (жовтня) в країні вибори президента. А також траплялися плакати, які пропагували білоруську мову, приміром, з написом: «Маё першае слова кахання на роднай мове», є написи білоруською і на автовокзалі, деяких магазинах. Але загалом із рідною мовоюу білорусів не дуже гарна ситуація. Білоруською майже не спілкуються ні в державних установах, ні в школах, ні в садках, ба навіть вдома частіше говорять або російською мовою, або трасянкою – сумішшю білоруської та російської, на кшталт нашого суржика. І така ситуація не лише в містах, а й у селах. Російська мова – друга державна у Білорусі. Іноді виникають патові ситуації, коли людина приходить у державну установу та просить надати їй бланки для заповнення білоруською мовою, а їх там немає, бо чиновники її не знають.
– У Мінську є гімназія із прекрасно підготовленими викладачами, посиленим вивченням багатьох предметів, але навчають там білоруською мовою, тому завжди гостро відчувається недостача учнів. У школах все викладання – російською мовою, білоруська майже як іноземна: кілька годин на тиждень. Така ж ситуація і з садками. Я, наприклад, хотіла віддати свою дочку до садочка, де говорять білоруською мовою, але не зробила цього з єдиної причини – він далеко від мого дому, вранці я не встигатиму довезти до нього дитину, щоб не запізнитися на роботу, – говорить Олена. – Удома я намагаюся говорити з донькою білоруською, але, якщо чесно, то роблю це не так часто, як хотілося б, бо мені самій легше спілкуватися російською мовою.
Читайте також: Абхазія: країна душі, яка не має спокою
Інша знайома, Кася, працює у музеї, каже, коли школярів приводять на екскурсію, то в 4 випадках із 5 вони оберуть, щоб екскурсовод говорила російською, а не білоруською мовою.
Нині рідною мовою спілкуються лише ентузіасти та патріоти (хоча це слово в Білорусі використовують рідко і з обережністю). Здебільшого це люди творчих професій, гуманітарії, інтелігенція.
Переважно білоруська мова дуже схожа на українську значно більше, ніж на російську. У нас багато однакових або спільнокореневих слів. Зі своїми новими білоруськими друзями я спілкувалася українською, а вони зі мною – білоруською. Було все зрозуміло, за винятком деяких слів. Навіть народні пісні у нас схожі. Більше того, у білорусів багато пісень, у яких співається про козаків. Чому так – невідомо.
У Білорусі в державних установах є ідеологічний відділ, а у вишах викладають предмет «Основи ідеології білоруської держави».
Про вулиці
Вулиці білоруських міст чисті, багатоповерхові будинки, зведені за радянських часів, пофарбовані, дуже мало залишилося брудно-сірих панельних домів як у нас, немає вуличної торгівлі їжею, а між житлових будинків багато простору, нічим не забудованого. У жодному українському місті я не бачила таких широких проспектів. Загалом білоруси говорять: лад у містах наводять безробітні, яких залучають до громадських робіт.
Білоруси не люблять Путіна та співають український гімн
Це була моя перша поїздка до Білорусі і перший досвід спілкування із білорусами. Якщо на мить заплющити очі і, не докопуючись до істини, взяти та повірити в настирне твердження радянських істориків, що українці, росіяни та білоруси – це братні народи, то принаймні білоруси – наші брати по духу, підтримці і вірі, що в Україні все буде добре, бо інакше неможливо. Таке враження у мене склалося після спілкування із десятком білорусів.
Ніколи раніше не могла й уявити, що в білорусів така сильна національна само ідентифікація. Не приховуватиму, раніше думала стереотипно – ну це ж те саме, що й росіяни, тільки трішки інше. Перший злам стереотипів відбувся, коли на моє «Білорусія» відповіли:
– Немає такої країни, є Бєлорусь, для нас це важливо так само, як для вас «в Україні» чи «на Україні».
Білоруси дуже привітні до українців, вони знають (і співали разом із нами!) наш Державний гімн, кажуть, що справжнього білоруського гімну, яким можна пишатися, немає. Вони щиро вболівають за зміни у нашій країні та гостро співпереживають військовим діям на Сході. Вони захоплюються нашими сміливими хлопцями й дівчатами, які вийшли на Майдан, нашими вільними духом і можливістю говорити правду. Зауважують, що наш Майдан вселив у багатьох білорусів надію на те, що зміни незабаром відбудуться і в їхній країні, але подальша війна на Сході змусила багатьох змінити свою думку – нехай із довічним президентом, зате без війни. І вірять, що зміни на краще в Україні відбудуться, бо інакше бути не може.
Ті білоруси, з якими я спілкувалася, не люблять Путіна та постійно наголошували: хоч і в аеропорту Домодєдово (Росія) рейс до Мінська вважається внутрішнім, а не міжнародним, вони – окрема країна зі своєю конституцією, президентом та законами.
