Григір Тютюнник: «Я написав тільки напівправду життя»

Статті
Ольга Правденко6 березня 2015 о 19:035692 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Григір Тютюнник: «Я написав тільки напівправду життя»
Cьогодні, 6 березня минає 30 років з дня передчасної трагічної смерті письменника Григора Тютюнника.

Григір Тютюнник: «Я написав тільки напівправду життя»Григір Тютюнник. Фото з сайту wikipedia.org

– На громадських заходах, вечорах, застіллях Григір завжди був у центрі уваги. Розповідав історії – сумні та смішні. А це були роки страху і доносів. Ми знали, що наші розмови прослуховують, тому були обережні у висловлюваннях. «На кожного Авеля – по три Каїни», – казав Григір. Він ніколи не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, наживав собі ворогів. Та за всієї зовнішньої сили й мужності, у душі він був незахищеним і вразливим, – таку влучну характеристику дав нашому землякові, письменнику Григору Тютюннику, його друг Петро Засенко, поет та перекладач.

Він покінчив з життям, коли йому було лише 49 років. Незадовго до смерті Григору Михайловичу вручили республіканську літературну премію імені Лесі Українки. Його друзі загадували, що він радів їй, готував промову на вручення, проте невидимий дамоклів меч вже давно висів над ним. Попри премію, Тютюнника постійно цькувала цензура, його звинувачували у фальшивому, антинародному зображенні життя села, рукописи не приймалися до друку, не було грошей на життя. За свою прямоту, відстоювання думки письменнику доводилося платити дорогою ціною. 1974 року його занесли до «чорного списку», усім видавництвам наказано було ніде не згадувати його ім’я. Якось, коли був в опалі, у Григора вихопилося:

– Так я ж написав тільки напівправду життя – і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що – мене вбити треба?

Вбивати Григора Тютюнника нікому не довелося, він зробив це сам. Одного разу вночі пішов в туалет і повісився.

– Надто багато накопичилося в його душі тієї вибухонебезпечної депресивної маси за попередні роки, що досить було найменшого поштовху, щоб сталось непоправне, – говорив згодом друг Григора Михайловича Анатолій Шевченко.


Перші твори Григір Тютюнник писав російською мовою

Григір Тютюнник: «Я написав тільки напівправду життя»Григір Тютюнник з дружиною Людмилою та синами Василем і Михайлом. Фото з сайту kozvisti.info

Найпершим та найголовнішим читачем і критиком творів письменника була його дружина Людмила. Разом вони прожили 22 роки, народили та виховали двох синів – Михайла та Василя.

– Я була і першою слухачкою його оповідань, і першим критиком. Бувало, прийде на кухню: «Ану, Людасю, послухай». І читає. Я завжди хвалила: здавалося, точніше і краще не напишеш. А він: «Ні-ні. Я тут перероблю, а тут доберу потрібне слово». Він знав справжню цінність слова, – згадувала Людмила Тютюнник (тут і далі спогади Людмили Василівни про свого відомого чоловіка взяті із інтерв’ю gazeta.zn.ua – авт.).

Людмила та Григір Тютюнники познайомилися, коли були студентами Харківського університету. Обоє вчилися на філологічних факультетах, щоправда Людмила вивчала українську філологію, Григір – російську. У це важко повірити, але молодий Тютюнник після дитинства, проведеного на Донбасі, та служби на флоті говорив лише російською мовою, навіть перший його твір був написаний російською і надрукований у журналі «Крестьянка».

– Він спочатку говорив російською, але під час зустрічей зі мною переходив на українську, – згадувала пані Людмила.

Оцінити твір Григір дав старшому братові Григорію, тоді вже визнаному письменникові. Той, прочитавши, сказав:

– Ну що ж, як воно вже так склалося – пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову? Ти обов’язково зайдеш у глухий кут і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!

Українською мовою письменник почав писати після смерті старшого брата.

– По тому, як помер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» рідною мовою і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті.


Критикували за те, що писав про село без зайвих прикрас та брехні

У творах Григора Тютюнника герої говорять простою народною мовою, притаманною Полтавщині.

– Ми щороку їздили на Полтавщину до моєї мами. А до своєї він і двічі на рік вибирався. Він пірнав у ці святі мовні джерела і записував, запам’ятовував їх такими, якими вони є. З простими словами, із суржиком, із висловами, яких до Григора ніхто ніколи не використовував. Дуже йому подобалося у нас в Мануйлівці, в селі Козельщинського району. Тут його поважали. У Шилівці Зіньківського району (батьківщині Тютюнника – авт.) так затишно йому не було. Григору пригадували і репресованого батька, хоча його згодом реабілітували. Та й сам Григір декілька місяців відсидів у Божковому під Полтавою за те, що не відпрацював певного терміну після навчання, – каже вдова письменника. –Він все записував. Щось там мама цікаве сказала або мужики розмовляли – він бере записник і занотовує. Словники вивчав. У нього на столі завжди лежав словник Грінченка. І надолужував він все власними силами. Виписував слова, підбирав синоніми.

За те, що Тютюнник писав про село, писав правдиво, без зайвих прикрас, його критикувала у спілці письменників УРСР.

– Його, звичайно, критикували на замовлення. Писали, що «завис на тину», «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі та ображені». А ще важче було, коли він бачив, що навіть не у замовленні справа, а просто його не розуміють. Страшно переживав це нерозуміння. Це я тепер можу сказати, що вони не доросли до глибин творів Григора Тютюнника... Йому дорікали в тому, що пише про село. Не любив він місто. Казав: «Пишу про те, що знаю і люблю», – згадувала Людмила Тютюнник.

У передсмертній записці написав: «Помучте когось іншого»

Незадовго до смерті Тютюнник побував у своєму селі. Обійшов усіх, хто знав його батька, розпитував про нього, тому що фотографії не залишилося. Батька забрали на очах Григора 1937 року. Все життя він згадував його найніжнішими словами. Зайшов навіть до чоловіка, який написав донос на його тата, за що того заарештували. У нього було дерев’яне ліжко, яке зробив батько. Розмовляв із тією людиною, а сам тримався рукою за ліжко і ніби відчував тепло батькової руки.

Чи була смерть Григора Тютюнника неочікуваною для рідних та друзів, важко сказати. З одного боку – тотальна цензура, з іншого – заслужена премія. Дружина письменника припустила, що він, імовірно, не витримав випробування славою.

– Дивно, але чоловік ніколи не засуджував людей, які наклали на себе руки. Можливо, він не витримав слави, не був готовий, – зауважила Людмила Василівна. – Того вечора ми пізно повернулися додому – сиділи в ресторані напередодні 8 березня. Григір був напідпитку. Лягли спати. Вночі я – в туалет, а він закритий зсередини. Кличу – не відповідає. Я розбудила Михайла, йому вже 17 років було, школяр. Він якось там відчинив двері. Як я побачила чоловіка... Боже мій! Висить... Мишко сам робив штучне дихання, викликав «швидку» і міліцію. Далі нічого не пам’ятаю. У передсмертній записці Григора Тютюнника, яку забрала міліція, запам’ятала одну фразу: «Помучте іншого...» Всі вважали, що вона була адресована літературним чиновникам. Адже Григір не був пов’язаний із дисидентами, з політикою взагалі жодних справ не мав.

Одразу після смерті Тютюнника Павло Загребельний, ще один відомий наш земляк, сказав: «Минуть роки, нас всіх забудуть, а от Григора Тютюнника – ніколи».

ДОВІДКА «КОЛА»

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району в родині селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя – Сивокінь) Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі. Батько столярував, косив, пиляв, і, що цікаво, у свої немолоді вже роки не полишав надії вступити у виш і почати вчителювати, а мати працювала на різних роботах – полола, в’язала, поливала і подавала снопи в барабан.

1937 року його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів і пущено по сибірських етапах (1957 року Михайла Васильовича було реабілітовано посмертно).

Після того як батька забрали у в’язницю, письменника до себе на Донбас взяв батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Закінчив Зіньківське ремісниче училище №7. У 1957-1962 роках письменник навчався у Харківському університеті на філологічному факультеті.

Помер 6 березня 1980 року.

1989 року його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Т. Г. Шевченка.

Позначення:

Категорії:

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter