Параска, яка народилася 1927 року, була надзвичайної вроди жінкою. Фото тут і далі Надії Труш
Самотня і забута за життя, ця унікальна жінка стає відомою, на жаль, після смерті.
Параску Плитку-Горицвіт називають карпатською Катериною Білокур, Сковородою, Гомером Гуцульщини. За життя мисткиня з Криворівні сьорбнула кварту лиха з верхом. Юнкою зазнала радянських таборів за те, що була зв’язковою УПА (де мала позивний «Ластівка»). 10 років провела у радянських концтаборах, де обморозила ноги і пересувалася на милицях. Довго односельці вважали її ворогом народу. Гуцулка прожила свій вік усамітнено у хатині на вершині гори, де нині громадський музей Параски Плитки-Горицвіт, експонати в якому вже понад 15 років досі неупорядковані.
Мені пощастило побувати у хатині, де жила талановита гуцулка.
Так виглядає музей Параски Плитки-Горицвіт
Параску-Плитку Горицвіт називають символом Криворівні, Гуцульщини. Написала сотню книг, які існують в одному примірнику: нею створені, від руки написані та власноруч надруковані, а також власноруч переплетені. По її смерті вдалося видати дві з них – «Милу книжечку» й «Народні перекази». А у невеличкому будиночку-майстерні, де жила Параска Степанівна, односельці створили громадський музей.
Її художні полотна порівнюють із мистецтвом Катерини Білокур і Марії Приймаченко. Параска Плитка-Горицвіт залишила понад 150 своїх рукописних і віддрукованих на машинці книжок під назвою «Подарунок рідному краєві». Вона творила і плекала гуцульський фольклор, була оповідачем гуцульського життя. 1998 року померла, але досі не вшанована належно в Україні, а музей потребує допомоги.
Прожила життя усамітнено через любовну драму
Після 10 років таборів на Уралі та Казахстані за співпрацю з ОУН -УПА 1954 року Параску Плитку-Горицвіт звільнили за амністією неповнолітніх. Тоді їй було 27. Вона повернулась у рідну Криворівню, оселилась в окремій хатині, що слугувала кузнею батька, в одній маленькій кімнатці. Згодом тато добудував ще одну кімнату.
Василина Харук ревно оберігає музей своєї родички
Василина Харук, далека родичка Параски, пригадує її як людину, закохану в природу, яка зберігала і плекала гуцульські звичаї, обряди, говірку, знала – це найбільше багатство народу.
– Після написаної кожної книжки Параска робила витинанки, це було, як вона казала, розрядка для душі. Вона дуже швидко то вирізала, кожна різна і на кожній обов’язково є хрест. Це як люди, які не подібні один на одного, але в душі мають мати віру. Так казала Параска. Коли вона повернулась з таборів, то по дорозі ніхто на неї не звертав увагу, нікому було сказати «Слава Ісусу Христу!», вона прийшла до криниці та напилась там води, думаючи, кому тепер одна потрібна. Ця вода повернула їй силу до життя, – розповіла Василина Харук.
Параска ніколи не була заміжня, не мала діток. Проте мала в житті кохання, яке, на жаль, втратила. У 50-х роках в сибірських таборах познайомилася з лікарем-грузином, справа йшла до весілля. Після звільнення вони роз’їхалися в різні сторони, однак домовилися, що коханий надішле батькам Параски листа зі своєю адресою. Батьки, які вважали, що грузин не пара гуцулці, спалили листа. Коли ж про це дізналася Параска, замкнулася у собі, довго не спілкувалася з батьками, але згодом образа минула, та кохання у житті гуцулки більше не було, лише писала про нього.
– Я була малою, Параска розповідала, що взяла псевдонім Горицвіт, бо доля її схожа на цю квітку. Мовляв, яскраво квітує, та скоро відцвітає. Думаю, це було пов’язано з якимись особистими почуттями, але Параска не розповідала це, казала, розкаже, як підросту, а коли підросла, то не до цього було, я свої юнацькі клопоти мала. Зараз дуже шкодую, що не все уважно слухала, що Параска розповідала, – згадує Валентина Харук.
У селі розповіли, що батько Параски, майстер ковальської справи, який знав кілька мов, – онук опришка Олекси Довбуша.
Параска Плитка-Горицвіт з освітою 4 класи сама ілюструвала свої книжки, зшивала їх, скріплювала меблевими цвяшками, робила обкладинки з доступного матеріалу – паперу чи шкіри. Варила клей, а пресом для книг були відра з водою.
Одна із численних книг Плитки-Горицвіт
Для книжок робила спеціальні паперові футляри, щоб менше нищились рукописи, а ікони пороздавала людям. До речі, місцевий священик Іван Рибарук разом із дружиною Оксаною збирали по людях унікальні мальовані ікони та виготовили з них листівки.
Жінка не мала паперу, щоб малювати, тож часто матеріали, здебільшого стару тканину, знаходила на смітнику. Якось знайшла старі дитячі пелюшки. На цьому полотні писала ікони.
Поки що ікони, намальовані Параскою, зберігаються без рамок
Фарби виготовляла сама, вже згодом передавали студенти. Найціннішим подарунком для неї були олівці, фарби, папір. Найчастіше їжею Параски були сухарі та трав’яні карпатські чаї, які збирала самотужки. Городу не садила, господарства не мала. Деяке кухонне знаряддя виготовляла сама. Валентина Харук пригадує, що розповідала Параска: «Якщо в таборах на воді й сухарях вижила, то й на рідній землі не пропаду!».
«Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи»
За життя народної майстрині не було видано жодної її книжки. Навіть за часів незалежної України. У Львові експонували малюнки та ікони. Цикл малюнків «Шевченко в Карпатах» зберігається у Канівському музеї. 2012 року вперше роботи гуцульської перлини побачила Східна Україна. У Харкові за ініціативи історика В’ячеслава Труша та представників Літературного музею відбулася виставка ікон та книг Параски Плитки-Горицвіт. Нині подружжя Рибаруків із Криворівні працює над упорядкуванням її мистецького спадку.
Плитка писала верлібри, казки і навіть фантастично-пригодницький роман «Індійські заграви» про пригоди гуцулів в Індії, а ще залишила щоденники.
Плитка була замкненою людиною, але любила спілкуватися зі студентами, водила їх у гори. Ті на знак вдячності подарували друкарську машинку. Це було в 70-х, відтоді книги вже друкувала.
Знала кілька мов, зокрема німецьку. Тому за часів Другої світової війни була перекладачем у сільській канцелярії. Мріяла отримати освіту журналіста, 1943 року їздила до Німеччини, але замість навчання в університеті потрапила у рабство, де тяжко працювала.
На своєму покривалі до домовини ще за життя мисткиня написала: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». До слова, довго до смерті в одній із кімнат стояли труна, заповнена книгами, і хрест. Параска все підготувала в останню путь, було місце лише для дати смерті. Останні роки свого життя жінка провела у страшних злиднях, у самотності, майже сліпа.
Криворівня – гуцульське серце, ще не розбите туристами
Дорогами Криворівні та присілками цього старовинного високогірного карпатського села не кожен позашляховик проїде, а звичайна автівка – поготів. Тож туристів мало. Здебільшого приїжджають науковці, творча інтелігенція, віряни. Кілька разів на рік село приймає багато туристів звідусіль – люди їдуть на Черемош-фест, який уперше провели два роки тому; подивитися, як відзначають гуцульське Різдво, адже саме у Криворівні свято бережуть традиції. Втім, усі гуцули, з якими я спілкувалася за час перебування у Криворівні, стверджували, що туристи тут – рідкість. Поміж собою гуцули часто жартують: дякую, Боже, що дороги нікудишні. Саме через це туристів мало, а село не втратило унікальної гуцульської автентичності. Село і його жителі вражають відкритістю, гостинністю, доброзичливістю. Навіть незнайомим тут скажуть «Слава Ісусу Христу» і мало який випадковий подорожній здогадається, що треба відповісти «Слава навіки Богу!» (так на Гуцульщині вітаються). А якщо зупинитеся біля чийогось двору взяти яблучко чи сливку, обов’язково підійде ґазда чи ґаздиня, щоб запропонувати свіжої води з потічка, фруктів, а то й просто поїсти. Тут не втратили довіри до людей, йдучи з дому, оселю не замикають, а просто, як у старовину, притикають до дверей прутика. Ще їдуть розбитими карпатськими дорогами до Криворівні зі всієї України і світу до старовинної церкви Різдва Пресвятої Богородиці молодята, аби їх повінчав отець Іван Рибарук і сказав щось таке особливе і просте, що буде з ними ціле їхнє життя. Слова харизматичного і простого водночас отця Івана змінюють.
Церкві понад 350 років. Ніколи, навіть за радянської влади, храм не закривали. Навіть коли вісім місяців не було священика і не було кому правити Службу Божу, церква все одно була відкрита і люди її відвідували.
У Криворівні любили відпочивати українські письменники, художники, громадські діячі. Зокрема, неодноразово бували тут Іван Франко, Ольга Коцюбинська, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич. Ще село славиться тим, що саме тут вірменський режисер Сергій Параджанов знімав фільм «Тіні забутих предків». Хата-ґражда, в якій відбувалися зйомки, збереглася понині, зараз там музей. Також у Криворівні вже кілька років діє ще один унікальний музей – хата, в якій жила Параска Плитка-Горицвіт.
