Картина Миколи Пимоненка "Різдвяні ворожіння"
Навколо цих дат склався багатий комплекс звичаїв та обрядів; період з 6 до 19 січня – це Святки.
Цей період вважався магічним. Думали, що на Святках незримо присутні душі померлих родичів, яких боялися і намагались умилостивити. Під час Святок всі господарські роботи, за винятком найнеобхідніших (приготування їжі, порання по господарству), припинялися, а з дому виносили всі предмети, які мали відношення до жіночої буденної роботи (днища, мотовила, гребені, клубки, мички, веретена тощо). За народними нормами, недотримання цих правил вважалося гріховним та загрожувало порушникам суворим покаранням. У цей час влаштовували народні гуляння, дівчата ворожили.
На Василя посівали і сватів засилали
Чимало різноманітних звичаїв та обрядів пов’язані зі святом Василя. Виразний аграрно-магічний зміст мало «засівання», «посипання», поширене не лише в Україні, а й у східних слов’ян загалом. Ще вдосвіта селом ходили посипальники – хлопчики 7-14 років. У руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:
Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житяную.
Куди махне – жито росте,
Вроди, Боже, жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі – пиріжок.
Здрастуйте, з Новим годом,
з Василем!
Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб «удома краще кури неслись», а господар тим часом ішов із коцюбою до сідала і згонив курей, аби «починали скоріше нестися».
Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники – так звані «товариства». Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи: «Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!» Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягненого козою парубка з великими вухами, зробленими з колосків.
Відомий звичай, згідно з яким перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Це зерно давали курям, щоб краще неслися, або домішували до посівного зерна. Цей процес мав виразний аграрно-виробничий характер. Коли закінчувались усі обрядові дії, господарі пригощали посипальників, давали їм яблука, бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто й дрібні гроші. Зерно, яке хлопчики розкидали по хаті, господиня збирала й давала курям, аби краще неслися, та іншій домашній птиці.
Цього дня було заведено поздоровляти чоловіків, які мали ім’я Василь. У деяких регіонах України в день Василя парубки засилали сватів, сподіваючись на добрі наслідки у Новому році (магія першого дня). А весілля можна було справляти лише після Святок, коли розпочинався новий шлюбний період, який тривав до Масляної.
На Водохреще влаштовували ходу та випускали в небо голубів
Наступним великим святом після Василя вважається Водохреще. Вірили, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.
Водохреща (Водохреще, Водохрестя) – народно-православне слов’янське свято, що припадає на 19 січня. Цього дня закінчувалися Святки, відбувалося освячення водойм, купалися в ополонці і починали готуватися до зимового весільного сезону.
Напередодні Водохреща з льоду вирубували великий хрест (йордань) і ставили його поруч із ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно ставало червоним. Було заведено також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни. У день свята у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі освячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що вода з Водохреща не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста, який священик занурює у воду під час обряду. Проте ця думка є помилковою, оскільки не завжди у воду занурюють срібний хрест, а використовують дерев’яний чи з будь-якого іншого металу, а вода все одно роками не псується.
Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожен господар кропить усіх членів сім’ї, хату, інші будівлі, криниці.
Читайте також: Сільський ренесанс Юрія Фединського: як на Полтавщині відроджують кобзарство (ФОТО, ВІДЕО)
Традиції
До Водохреща жінки намагалися не полоскати у воді білизни, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися». Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум’яними. Загалом до Водохреща протягом усіх свят жінки не ходили по воду, це мали робити лише чоловіки.
На Святки дівчата та жінки ворожили. Вважалося, що гадання у цей час особливе, обов’язково справдиться. Незаміжні дівчата ворожили здебільшого на судженого-рядженого. Робили це уночі, часто в бані або покинутій хаті. Також робили це потайки, аби батьки не дізналися та не покарали, адже люди тоді були дуже релігійними, а церква забороняла, як і зараз, будь-яке ворожіння.
До радянських часів у день Водосвяття у селах і містах влаштовувалась багатолюдна хресна хода до річки. Крім ікон і церковних хоругв, учасники цих процесій несли запалені «трійці» – три свічки, перевиті зіллям волошок, чебрецю та інших квіток. Акт Водосвяття у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць порожніми набоями. Одночасно у небо випускали голубів, попередньо прикрашаючи їх стрічками з кольорового паперу.
Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім’ї влаштовували складчини та ходили одне до одного в гості, щоб наблизити весну.
