Фото з сайту svatovo.ws
Про цю страшну сторінку в історії українського народу нині вже написано і розказано чимало. Світова спільнота визнала, що Голодомор 1932-1933 років був актом геноциду, здійснений керівництвом ВКП(б) (Всесоюзна комуністична партія більшовиків – назва до 1952 року) та урядом СРСР у 1932-1933 роках шляхом організації штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці.
Читайте також: У Полтаві вшанують жертв Голодомору: заходи
Термін «геноцид» запропонував відомий американський юрист Рафаель Лемкін. При цьому, описуючи суть терміну, він в першу чергу мав на увазі Голокост, як класичний приклад геноциду. Але разом із тим в одній зі своїх післявоєнних публікацій ще одним зразком геноциду він назвав Голодомор в Україні.
ДОВІДКА «КОЛА»
Нині більшість країн офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Український Парламент назвав, а 2006 року офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. За даними науково-демографічної експертизи, загальна кількість людських втрат від Голодомору – три мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять шість мільйонів 122 тисячі осіб (цифри станом на 2013 рік).
Депортація селян, сексуальне насилля та арешти – складові геноциду проти українців
Сучасні українські дослідники вважають, що геноцид українців не варто обмежувати лише Голодомором 1932-1933 років. Насправді, необхідно копнути глибше і почати говорити про зачатки геноциду ще наприкінці 1920-х років. Зокрема, таку думку під час наукового семінару «Порівняльні підходи у дослідженні геноциду і масових убивств» висловив Валерій Васильєв, кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії України НАНУ.
– Нині нараховують 21 визначення геноциду, яке застосовується у сучасній науці. Геноцид кінця 1920-х-1930-х років був спрямований проти українців як національної групи, – переконаний Валерій Васильєв. – Поза нашою увагою залишаються альтернативні до прямого фізичного знищення практики.
Йдеться про депортацію українського селянства напередодні Голодомору. Васильєв говорить, що ми не до кінця знаємо про нюанси цієї депортації через часткову закритість архіву МВС, на відміну від архіву СБУ.
– Депортація українського селянства 1931 року була серйозною. Загальна кількість депортованих з території України від кінця 1930 до 1932 року – 390 тисяч осіб. Майже нічого не знаємо про тих людей, які були заарештовані під час чекістської операції кінця листопада 1932 року – початку лютого 1933-го. Хід операції не досліджений, але хочу звернути увагу, що в той час, коли мільйони людей помирали від голоду, влада продовжувала застосовувати широкомасштабні арешти людей. Більше 900 осіб було розстріляно наприкінці 1932 року, понад 1400 розстріляли 1933-го під час цієї операції. Це приблизно 30% до загальної кількості розстріляних у СРСР в цей період, – зазначає Валерій Васильєв. – Майже нічого невідомо про дискримінацію українців як представників української титульної нації, яка мешкала в межах Української СРР. У цьому геноциді українців знищували не скільки за етнічну ознаку, скільки за політичну. Тому що національність передбачає наявність власної держави. Зовсім невідома ще одна ознака дотичного знищення українців як національної групи – це сексуальне насилля, особливо щодо жінок і дітей.
Оця постійна перманентна загроза українського національного політичного сепаратизму була потужним подразником для групи Сталіна протягом 1920-х-1930-х років. Українство, як таке, стало загрозою для Кремля, загрозою для внутрішньої стабілізації і державного апарату, і суспільства. Про це красномовно свідчить засідання політбюро, яке відбулося 10 грудня 1932 року, де Сталін матюками «обклав» керівництво Радянської України за хлібозаготівлі та за національну політику. Зберігся лист тодішнього секретаря ЦК Компартії України, де він пише Сталіну про помилки, допущені в хлібозаготівлі та нацполітиці. Цей лист – донос на керівництво Радянської України, в якому покладається провина на Миколу Скрипника (заступника голови раднаркому УСРР, голову держплану УСРР) за так звану хибну українізацію етнічних районів СРСР.
Геноцид проти українців розпочали напркінці 1920-х років. Фото з сайту zakarpattya.net.ua
Сталін переклав відповідальність за Голодомор на керівництво Української Радянської Республіки
Про що свідчить значний комплекс документів, надрукований за останній час в Україні з цього приводу? Сталін та його група у керівництві СРСР використали Голодомор, що був спровокований їхньою політикою, у політичних цілях. Їхні офіційні виступи та дії свідчать, що вони спеціально знищували голодом українських селян, щоб зламати опір владі останніх.
– Політичні звинувачення Сталіна спрямовувалися не лише проти українських селян, але й проти комуністичного керівництва України. Сталін спеціально перекладав відповідальність за політику Голодомору на республіканське керівництво, звинувачував його у політичних помилках та невмінні управляти республікою. Логічно слідував сталінський висновок про необхідність персональних змін у керівництві УСРР, створенні системи персонального контролю за ситуацію у республіці тощо. Це означало, що в умовах глибокої соціально-економічної кризи Сталін додатково провокував кризу у стосунках центру влади в Кремлі з субцентром влади у Харкові, – зазначив історик.
Тож 1933 року вождь надіслав до України з диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б) Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У. Парадоксально, але одягнутий замість воєнного френча (традиційної уніформи більшовицьких вождів) в українську вишиванку, Постишев вів затяту боротьбу з носіями «українського буржуазного націоналізму».
З доповідної записки Станіслава Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У 1928-1938 років, Йосипу Сталіну 15 березня 1933-го: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах»
Читайте також: Унікальні фото та щоденники очевидців Голодомору можна переглянути в Інтернеті
«Люди правди»
Історики звертають увагу на 17 сміливців, людей, завдяки зусиллям яких була збережена правда про Голодомор. Це далеко не повний список, і ще багатьох належить встановити та згадати їхній внесок в поширенні світом знань про комуністичний геноцид.
Вільям Генрі Чемберлин, американський журналіст та історик. Після відвідин України 1934 року оприлюднив факти Голодомору в книзі «Залізна доба Росії».
Малкольм Маггерідж, британський журналіст. На початку 1933-го як журналіст пробрався в охоплену голодом Україну. Завдяки його репортажам у The Manchester Guardian Велика Британія дізналась про геноцид.
Улас Самчук, український письменник. Роман «Марія» вийшов 1934-го у Львові і став першим художнім твором про Голодомор.
Гарет Джонс, британський журналіст. Вперше на прес-конференції 29 березня 1933 року заявив про голод в Україні. Опублікував про це в британських та американських газетах близько 20 статей.
Йоган Людвіг Мовінкель, прем’єр-міністр Норвегії і президент Ради Ліги Націй 1933 року. Провів обговорення на засіданні Ради Ліги Націй голоду в Україні. Закликав зробити все можливе для допомоги потерпілим.
Олександра Радченко, учителька з Харкова. Наприкінці 1945-го отримала вирок – 10 років ГУЛАГу за те, що вела щоденник про Голодомор.
Марко Желізняк, селянин-фотоаматор із Донеччини. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та відбирання хліба. Зберігши знімки, лише після смерті Сталіна написав коментарі до них.
Нестор Білоус, колгоспний сторож із Харківщини. Не полишав робити записи у щоденнику і в голодні роки, за що отримав вирок за «контреволюційні думки та підрив колгоспного ладу» – 6 років ГУЛАГу.
Андрей Шептицький, митрополит греко-католицької церкви, у посланні «Україна в передсмертних судорогах» 24 липня 1933 року закликав християн всього світу поширювати правду про Голодомор і надавати допомогу.
Мілена Рудницька, українка-депутатка польського сейму. Домоглася, щоб справу Голодомору в Україні винесли на розгляд Ліги Націй та Міжнародного Червоного Хреста.
Віктор Кравченко, колишній радянський функціонер. 1944-го зумів утекти на Захід і видав бестселер «Я обрав свободу». У ній описав колективізацію, Голодомор, «Великий терор», свідком яких був.
Рафаель Лемкін, американський юрист. Перший із фахівців міжнародного права визначив злочини комуністичного режиму проти українців як геноцид у промові 1953 року в Нью-Йорку.
Роберт Конквест, британський історик. Книга «Жнива скорботи» 1986 року є одним із найбільш ґрунтовних досліджень про Голодомор.
Джеймс Мейс, американський історик. У 1986-1987 роках очолював комісію конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду. Продовжив дослідження, живучи в Україні.
Володимир Маняк і Лідія Коваленко-Маняк, українські публіцисти. Першими в радянській Україні почали досліджувати Голодомор. Із 1987-го зібрали документи та свідчення понад 1000 очевидців геноциду й видали книгу-меморіал.
