Для кожного індивіда одного дня настає «час Х», коли він відкриває для себе книги тих, хто живе поряд, фактично дихає з тобою тим самим повітрям, але якось по особливому бачить це світ, такі звичні речі в ньому: МакДональдз, дощ за вікном, машини на вулиці, випуск новин по телевізору, чергу в магазині etc. Припускаю, з огляду на те, що книга нині товар не надто популярний, а вітчизняний продукт нерідко балансує на межі андеґраунду, визначальної зустрічі може і не статися взагалі. Особливо якщо ти прогуляв всі уроки літератури в школі, і в старших класах тобі побіжно не розказали, хто такий Андрухович і у чому полягають особливості філософії прози Забужко.Зрештою, я пам’ятаю власну першу зустріч з сучасною українською книгою. Сталося це у 2004, у Києві, і пов’язано з назвою легендарної, нині вже неіснуючої, кав’ярні-книгарні «Бабуїн». Блукаючи столицею, (тоді знаєте, у 2004 їздилося до Києва часто, час такий був) випадково вийшли до дверей згаданого закладу. А оскільки за вікном новорічні дні, пропонували купу всіляких цікавих подарункових пропозицій. Одна з них – дві книжки Дереша і примірник Прохаська - донині є окрасою моєї особистої бібліотеки. Вони – перші і знакові. Після них у нас все склалося - у мене і сучасної літератури. Бо хто не пам’ятає, тривалий час у Полтаві і книгарні солідної не було. Звичайно, не слід ігнорувати торговців на базарі і пару комунальних магазинів, але погодьтеся, різниця між ними і супермаркетами є, особливо це стосується асортименту.
Але зрештою, якщо розібратися, чим нині є сучасна література, окрім як імперія текстів? Віддавна саме в мистецькому середовищі билося серце, чи то пак, рушій всіх революційних процесів. Ідею державності у 19 столітті попри заборони і антиукраїнські укази несли через друковану періодику ті, кого зараз ми зараховуємо до класиків. А далі ця хвиля котилася протягом 19 століття, захлиналася віяннями декадентства, падала від куль у 37-му, прогиналася під червоними прапорами, скніла у вигнаннях і у тюрмах, тікала від караючої руки за кордон, вимагала справедливості на граніті. І ось нині черговий виток супротиву антиукраїнським проявам теж зароджується в літературному середовищі. Може тому, що сАме слово здатне переконати, надихнути і підтримати, але також і вбити.
Ми ще ніяк не можемо витрусити з власних мізків хибну тезу, що література повинна когось виховувати чи чомусь вчити. Побічно ці функції дійсно в її компетенції, але не вони є основними. Пізнати свої відчуття в тексті, знайти спільника в думці чи навпаки отримати поштовх до дискусії, на хвилі прочитаного розвинути власні думки – оце вже ближче до істини, та й то вельми суб’єктивно. Бо мистецтво така річ, справжню вагу якої можна дізнатися по тому як минуть роки, і можливо автор мусить відійти у вічність, для того аби бути визнаним. (Для прикладу, лише по тому, як Україна втратила Ульяненка, почали лунати думки, що від нас пішов геній. А до того, він для пересічних мас був лише «чуваком, який писав похабні романчики», бо книга «Жінка його мрії» тривалий час була під пильною увагою нацкомісії, що дбає про суспільну мораль. І все через пару моментів, де цензори угледіли занадто відверті описи.)
Нашим стереотипам є пожива, що її лишив Радянський Союз, а разом з тим вкарбували шкільні вчителі: цензуровані тексти блищать полірованим словом, світ ділиться на чорне і на біле, дії героїв слід розуміти саме таким чином, а не розмірковувати над нюансами і мотивацією і так далі. Тексти Єсеніна чи Пушкіна з ненормативними вкрапленнями сприймалися радше як казус, аніж норма.
Аж ось з появою нової держави чорне змішалося з білим, речі почали не соромлячись називати своїми іменами, у текстах заблищало життя – часто хаотичне і брудне, сіре, хворобливо виснажене, п’яне і брутальне, але таке, яким воно є насправді. Таке, яким проживає його кожен з нас, зі своїми мертвими петлями і шаленими злетами. І частина читачів виявилася не готова зануритися у сенс написаного, а постійно перечіпалася через матюки, реалістичність описів і брутальність поезії.
Якщо ж копнути глибше, певно що нинішній стан речей підштовхує до того, аби не добирати слів. Молодий поет Андрій Любка пише, що ось мовляв слід створити громадський рух, який буде називатися не пафосно на кшталт «Комітету захисту України», а брутальним словосполученням, сенс якого можна передати як «ось вам усім».
Епатажна Ірена Карпа на пару з колегою Сергієм Жаданом влаштовують показову акцію проти української влади під час поїздки Януковича до Берліну. До слова, у Карпи щойно народилася дитина, їй лише 13 днів, а мама вже йде на барикади. Статечна Марія Матіос соковито описує жахи, які переживав наш народ під час різних окупацій – не кожному стачить з холодним розумом прочитати ту ж таки її «Націю».
Василь Шкляр з скрупульозністю бувалого дослідника виносить на публіку призабуті холодноярські події в одному романі, а до того упивається сексуальністю і гріховністю української жінки, яка принципово спілкується рідною мовою, що навіть у Пеклі під час розмови з нею, чорти переходять на українську.
Або покійний Юрко Покальчук, незмінний янгол-охоронець дітлахів, що ступили на хибну стежку злочину, і змушені були виправляти помилки в дитячих колоніях. Пам’ятаю, він плакав, коли розповідав про героїв своїх творів, чиє життя без прикрас передавав у своїх текстах. А існування на дні суспільства, як відомо, має дещо інші орієнтири і іншу систему цінностей, аніж звичні нам.
Цей список можна продовжувати ледь не безкінечно. І мене особисто зачіпає, коли людина, поверхнево проглянувши здобутки сучасників, зашпортавшись на крутому слівці, верне свого кирпатого носика і киває в бік російських класиків, мовляв от де насправді «високій слог». Таким чином вона усього лиш тікає від реального життя у віртуальні замки минувшини, боїться подивитися в очі сучасності і визнати, що нас лихоманить, а брутальна література це всього лиш симптом, дзеркало, де відображуємося усі ми.
Зрештою письменники прийняли виклик сьогодення, саме це середовище формує потужний потенціал для становлення нації. Нині вони зводять інститут на фундаменті здобутків не одного покоління письменників, де попереду належить вчитися також ще не одному поколінню. І нехай це буде сміливим твердженням, але можливо саме зараз ці люди наздоганяють те, що не дали сказати їхнім попередникам у 30-х, а потім в 60-х роках. Їм не дихає в потилицю слідчий, і не тисне пекучо-холодне дуло у скроню, вони мобільні і креативні, різного віку, але з єдиною метою.
Нам не належить їх любити чи обожнювати, варто лиш спробувати сприйняти і зрозуміти. А ще бути гордими з того, що ту історію, яку творимо ми з вами, так ретельно і реалістично занотовують літописці 21 століття.
Про правила ведення колонок читайте тут.
