За останні два місяці знайомі мені люди почали ділитися на три типи. Якось уже підсвідомо я починаю у кожному дошукувати його категорію і тоді вже стає трохи комфортніше, бо ж знаю, що ця людина говоритиме далі.
Перші — це самі протестувальники. Ті люди, котрі мають сміливість кинути виклик речам, з якими не згодні. Це їх не лякають можливі побої, викрадення, перспектива опинитися за ґратами або ж навіть померти. Вони різні. Але мені кожному з них хочеться сказати «дякую» за те, що вони є, за те, що зберегли в собі внутрішню свободу і намагаються відстояти свободу зовнішню. За те, що не ховаються по теплих домівках, не бояться морозів та речей набагато страшніших.
Другі — це люди, які роблять вигляд, що довколишні події, котрі відбуваються, Їх не обходять. Вони не висловлюють жодних позицій, просто чекають на подальший розвиток. Але все одно вдома стежать за всіма цими подіями (переважно вже в інтернет-виданнях, чия статистика за останній час збільшилася в кілька разів). Така категорія не ходить на вибори і в принципі те, кого вони в своїй душі підтримують — абсолютно не грає ролі. Чимось ці люди нагадують мені чайний гриб у мене на підвіконні — Його активність десь приблизно у тих же межах.
До третьої категорії належать відверті противники протестів. Їх риторика теж доволі передбачувана. Вони кричать про непотрібність Європи, хоча цілком прекрасно розуміють, що за ЄС вже не йдеться місяці два. Галасують, що там всі проплачені, хоча адекватно показати хоч одну людину, якій заплатили, не можуть. Розповідають про фашистів із Західною України, котрі і в Києві, і в інших містах протестують на Майданах. Хоч самі вони, коли Їх розпитуєш детальніше, ніколи не були навіть у Львові. І взагалі — це велика проблема всіх наших критиків — вони не є прямими очевидцями всіх цих подій, вони не подорожують своєю країною або ж мандрують у комфортні для їх світогляду місця. В більшості випадків свідчення про Майдани — «друзі казали», «та всі це знають», «чув у новинах».
Але наразі ми знаходимося на фронті інформаційних воєн, коли кожну новину варто перевіряти, вишукувати невідповідності. Коли треба розуміти, що повідомлення в певному ЗМІ цілком може залежати як від власника цього ЗМІ, так і від позиції журналіста, котрий про Неї повідомляє. Перекрутити можна все, що завгодно. Варто лише вибрати правильний фокус.
Найбільш красномовно це показує історія з дитиною, котру назвали Антимайданом. Цю новину запустив один полтавський жартівливий сайт і вона викликала десятки публікацій у серйозних виданнях, тисячі поширень і обговорень у соціальних мережах. І лише через кілька днів Її перевірили у РАГСі Донецька.
-
- Історія циклічна (Полтава, 25.01.13 р., фото Стівена Дженсена)
Наразі мало не в кожному місті є свій Майдан, своя захоплена облдержадміністрація, свої барикади. То чому б тоді не відірватися від монітору і не подивитися на все власними очима? Пошукати фашистів-організаторів, про котрих розповідають всюди. Побачити як тисячі людей зголошуються допомагати протестувальникам їжею, ліками, теплими речами. Побачити старих чоловіків і жінок, котрі приходять і плачуть, бачачи молоді обличчя сміливців. Познайомитися з усміхненими дівчатами, які готують канапки, супи і каші, наполягаючи на тому, щоб Ви пригостилися. Подивитися в очі хлопцям з охорони, котрі цілком можуть виявитися синами Ваших сусідів.
Просто погляньте на все самі — без жодних репортерів, камер і моніторів. Менше Вас не стане. Приєднуватися ніхто не змусить.
Принаймні тоді можна буде сказати: «Я бачив сам!».
Роман Повзик, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»
