Завдяки зусиллям радянської пропаганди демонізація постаті Симона Петлюри видалася напрочуд вдалою, адже негативна настанова до Головного отамана армії УНР міцно вкоренилась у головах цілих поколінь на теренах колишнього Союзу. Прізвище Петлюри на довгі роки стало синонімом «погромника», «націоналіста» і, звісно, «зрадника», склавши таким чином компанію ще одному «антигероєві» гетьману Мазепі. Недоброзичливці зневажливо називали «петлюрами» і «мазепами» усіх, хто мав бодай найменші незалежницькі проукраїнські настрої. Страшнішим за це було хіба що тавро «бандери», яке натомість для патріотів звучало як комплімент.
Не дуже змінилися ситуація з колективною пам’яттю і в наш час. Ідеологічні штампи демонструють надзвичайну живучість і здатність до відтворення, причому в найнесподіваніших варіантах. Пригадайте, як колись полум’яна прогресивна соціалістка Наталія Вітренко на пару з колегою Володимиром Марченком гамселили в кулуарах парламенту депутата-рухівця Павла Мовчана, примовляючи: «Петлюра недобитая». Але є ситуації, якій перевершують і цю історію. Наприклад, коли точилися дискусії навколо встановлення в Полтаві монумента голові Директорії УНР одна вельми «компетентна» особа в емоційному запалі виголосила феноменальну фразу: «Ніколи в нашому місті не стоятиме пам’ятник цьому бандерівцю Петлюрі!». Воно, звісно, неважливо, що Симон Васильович і Степан Андрійович жили у трохи різний час, і то швидше Бандера був петлюрівцем, аніж навпаки.
Комізм випадку доповнюється ще й тим, що в Полтаві перед університетом економіки і торгівлі спокійно стоїть погруддя іншого відомого нашого земляка, міністра фінансів і голови Ради Міністрів УНР Бориса Мартоса, кандидатуру якого підтримував зрозуміло хто – Петлюра. Можливо, Мартоса «виправдовує» те, що він займався переважно фінансовими питаннями, а не керував військом і не укладав «ганебного» союзу з польським маршалом Пілсудським, поступаючись українськими територіями, як Петлюра. Однак пересічні полтавці, здається, не надто переймаються цими історичними тонкощами, бо в написі на постаменті Борис Мартос обтічно фігурує як видатний державний діяч і кооператор, а тому нікого особливо не дратує. Із Петлюри ж, мовляв, досить і меморіальної дошки на стіні колишньої духовної семінарії, де навчався майбутній пан отаман і ставав на шлях національно-визвольної боротьби.
До речі, з його ім’ям пов’язані не лише палкі ідеологічні суперечки, але й кумедні випадки. Всі, хто колись виряджав когось до армії, напевно, пам’ятають останні зібрання біля військкомату. Схвильовані родичі і друзі, прощаючись із новобранцями Збройних Сил, намагаються якось підбадьорити хлопців. Приятелі одного з них вирішили трохи пожартувати – вони виготовили плакати з написом «Петлюра – наш герой!» і скандували це гасло. Спантеличені працівники військкомату довго не могли зрозуміти, що то за акція відбувається під їхніми вікнами. А весь її «прикол», виявляється, полягав у тому, що Петлюра був справжнім і йшов служити до війська держави, за яку кілька десятиліть тому боровся його знаменитий однофамілець.
Наша країна має дивовижну здатність нехтувати своїми достойниками і звеличувати зовсім інших діячів – Петра І, Катерину ІІ, Леніна, Сталіна, Дзержинського, які принесли чимало лиха різним народам. Але якщо українська нація таки хоче подолати комплекс малороса, то їй треба покінчити з цією ганебною практикою і, як мінімум, хоча б трохи цікавитися власною несфальшованою історією. Тоді і Мазепа, і Петлюра постануть не однобічно (герой або зрадник), а розкриються у всій своїй складності й повноті. Принаймні, такий підхід дозволяє сформувати більш об’єктивну, позбавлену крайнощів точку зору та нарешті вийти з полону накинутих міфів.
