Комусь спогади не дають спокійно спати, комусь – спокійно жити. Для мене ж коротка історія свободи слова по - полтавськи – можливість згадати історичний 2006 рік та прослідкувати генезис вічної журналістської теми на місцевому грунті.
Приводом стали дві речі: перша – віднайдене в архіві фото сітілайту зразка 2006 року, на якому я, тоді номер чотири у БЮТівському списку до полтавської міської ради, начебто промовляв трохи не свої, однак щирі слова: «Я буду давати чесні новини про кожен крок полтавської влади». Другою річчю стала свіжа подія з останньої сесії міської ради, на яку журналістів «Кола» не тільки не пустили, але і намагалися відібрати відеокамеру, після чого очільник пресслужби міськради пан Віктор Кікоть у офіційному зверненні до редакції заявив про «агресивність» журналістки редакції.
Отже, рік 2006. Молодий мер Андрій Матковський, мов свіжий вітер, який сповнює надією серця, і не тільки білочервоні. Я – у команді мера, на його прохання виробляю нову концепцію сайту міської ради. Дні напружених творчих роздумів, вкладені у концепт ідеї відкритості. Чиновники міськвиконкому, як один, дружно збираються на нараду, на якій уважно вислуховують пропозиції, виступ фактично носить характер розпорядження: ще б пак – за моєю спиною воля мера і сила апарату.
Далі – більше: розглядаються революційні, як на той час, новації - перевести співпрацю з полтавськими медіа на рейки замовлення публікацій на комерційній основі. Проте, в подальшому перемагає позиція очільників міста: подібна співпраця з медіа «невигідна», адже в такому разі редакціям доведеться сплачувати податки, зокрема ПДВ. Позиція, обгрунтована з точки зору економії бюджетних коштів, перемагає альтернативний підхід відкритості та вибору адекватних газет для публікацій про діяльність влади. Натомість – реанімація «вічної» програми підтримки кишенькових ЗМІ.
Яскравою подією зосталося в пам’яті звільнення головного редактора “Полтавського вісника» Віталія Скобельського за «неправильну», з точки зору влади, поведінку, де ключовим питанням від "звинувачення" було таке: чому в "Полтавському віснику" одного разу порадили саджати картоплю в лютому, мовляв люди повірили газеті, посадили, а картопля вимерзла... Звісно, причини зміщення професійного журналіста і редактора були зовсім інші.
Потім ще було засідання комісій міськради, яке проводили з моєї ініціативи, з приводу недопуску журналістів «Кола» на апаратні наради. Перлиною засідання стало звинувачення, що присутність журналістів «Кола» на апаратних нарадах потрібна мені особисто для власного збагачення як видавця газети, а не заради того, щоб громадськість могла отримувати інформацію про діяльність чиновників, що фінансуються коштом тієї ж таки громадськості. "Коло" так і не пустили на наради, адже виявилося, що присутності приватної телестудії "Місто", комунальної "Полтавського вісника" та слухняної "Вечірньої Полтави" цілком достатньо для висвітлення означеної події.
Звісно, все це лишилося за кадром, адже картинка на "своєму" телебаченні та вилизані статті в "правильних" ЗМІ мали свідчити про доступність і відкритість влади. Хоча і надалі лишається неможливим отримати коментар з приводу міських проблем безпосередньо від фахівців міськвиконкому: єдиний офіційний коментатор – керівник пресслужби пан Віктор Кікоть.
І врешті – кульмінація: журналісти газети, всупереч закону та здоровому глузду, не допускаються на останню сесію міської ради, подію, на якій вирішуються справи громади, розподіляються кошти громади, де головними дійовими особами виступають обранці громади – міські депутати і міський голова!
Що це: «дотримання традицій», про що можна прочитати на виборчих рекламних плакатах, чи ознаки агонії?
Як би там не було, на закінчення своєї депутатської каденції можу прозвітувати: я намагався повідомляти чесні новини про кроки полтавської влади, хоча, можливо, не вдалося розповідати про кожний крок. І свідченням тому – «любов» влади до газети «Коло».
