Олександра Комарова (справа) передає орден представнику музею
Він 32 роки знаходився у її родині. Вдова зберігала відзнаку, якою посмертно був нагороджений її чоловік – Михайло Комаров. Жінка віддала у музейний зал, що присвячений пам’яті воїнів-афганців та подіям війни, те, що було дороге її серцю. Війна зламала долю її родини, перекреслила майбутнє щастя з Михайлом...
Як розповіла Олександра Іванівна, її чоловік Михайло загинув у перший місяць війни в Афганістані. Ні сам Михайло Іванович, ні його рідня не знали, куди кинули батальйон. Батальйон саме був на навчаннях під Алма-Атою, коли надійшов наказ і всі, навіть не побувавши удома, опинились далеко в Азії. Військові вважали, що їх направили в Узбекистан. Потім молодому офіцеру вдалось подзвонити з афганського кишлака, заспокоїти дружину: «Люблю. Все буде добре».
Але, як виявилось, у саме пекло війни, яка потім тривала 9 довгих років.
Із Афганістану Олександра Іванівна отримала три листи, у яких чоловік натякав, де він знаходиться. Як нині відомо, у місті Кандуз батальйон Михайла Комарова забезпечував охорону військового аеродрому.
Потім дружина молодого офіцера отримала похоронку. Та про те, за яких обставин і де загинув її чоловік, пані Олександра та рідня офіцера не мала права поширюватись: це була таємниця за сімома печатями, яку старанно приховував уряд СРСР.
Посмертно Комарова нагородили орденом Червоної Зірки.
Родина Михайла Комарова так і не пробачила сім’ї Олександри Іванівни загибель їхнього сина і брата.
– Вони, прості люди, не розуміли, що хоч мій тато і полковник, але не знав, куди кинули Михайла, не міг урятувати його, – зі сльозами на очах каже вдова. – Коли моя мама дізналась, що Міша загинув, у неї стався інфаркт.
Зі своїм болем удова жила і багато років, і нині зі сльозами і хвилюванням говорить про втрату. Лише зараз наважилась розповісти про події 32-річної давнини
Після загибелі чоловіка Олександра Іванівна переїхала в рідну Полтаву. Працювала викладачем в інституті зв’язку, нині – в технічному університеті.
Поштовхом передати орден стала розмова із Іваном Петренком, теж воїном-афганцем. Він працює у спілці Октябрського району Полтави. Іван Михайлович переконав пані Олександру, що про Михайла Комарова мало знають, а він заслужив, щоб про його подвиг дізнались більше людей.
– У перші дні цієї війни орденів не давали, як і у Велику Вітчизняну. Значить, ця людина дійсно була гідна високої нагороди, – каже Іван Петренко про орден Комарова.
До речі, цього року депутат Держдуми Росії Юрій Нейолов повернув на Полтавщину орден.
Довідка «Кола»
Михайло Комаров народився 5 червня 1952 року в Серпуховському районі Московської області.
У грудні 1979 року опинився в Афганістані, 26 січня 1980 загинув. Похований у Серпухові, де й багато інших афганців.
У пам’ять про іншого воїна-афганця у Полтаві встановили меморіальну дошку.
Сьогодні Олександра Комарова подарувала краєзнавчому музею орден Черовної Зірки.
Олександра Комарова (справа) передає орден представнику музею
Він 32 роки знаходився у її родині. Вдова зберігала відзнаку, якою посмертно був нагороджений її чоловік – Михайло Комаров. Жінка віддала у музейний зал, що присвячений пам’яті воїнів-афганців та подіям війни, те, що було дороге її серцю. Війна зламала долю її родини, перекреслила майбутнє щастя з Михайлом...
Як розповіла Олександра Іванівна, її чоловік Михайло загинув у перший місяць війни в Афганістані. Ні сам Михайло Іванович, ні його рідня не знали, куди кинули батальйон. Батальйон саме був на навчаннях під Алма-Атою, коли надійшов наказ і всі, навіть не побувавши удома, опинились далеко в Азії. Військові вважали, що їх направили в Узбекистан. Потім молодому офіцеру вдалось подзвонити з афганського кишлака, заспокоїти дружину: «Люблю. Все буде добре».
Але, як виявилось, у саме пекло війни, яка потім тривала 9 довгих років.
Із Афганістану Олександра Іванівна отримала три листи, у яких чоловік натякав, де він знаходиться. Як нині відомо, у місті Кандуз батальйон Михайла Комарова забезпечував охорону військового аеродрому.
Потім дружина молодого офіцера отримала похоронку. Та про те, за яких обставин і де загинув її чоловік, пані Олександра та рідня офіцера не мала права поширюватись: це була таємниця за сімома печатями, яку старанно приховував уряд СРСР.
Посмертно Комарова нагородили орденом Червоної Зірки.
Родина Михайла Комарова так і не пробачила сім’ї Олександри Іванівни загибель їхнього сина і брата.
– Вони, прості люди, не розуміли, що хоч мій тато і полковник, але не знав, куди кинули Михайла, не міг урятувати його, – зі сльозами на очах каже вдова. – Коли моя мама дізналась, що Міша загинув, у неї стався інфаркт.
Зі своїм болем удова жила і багато років, і нині зі сльозами і хвилюванням говорить про втрату. Лише зараз наважилась розповісти про події 32-річної давнини
Після загибелі чоловіка Олександра Іванівна переїхала в рідну Полтаву. Працювала викладачем в інституті зв’язку, нині – в технічному університеті.
Поштовхом передати орден стала розмова із Іваном Петренком, теж воїном-афганцем. Він працює у спілці Октябрського району Полтави. Іван Михайлович переконав пані Олександру, що про Михайла Комарова мало знають, а він заслужив, щоб про його подвиг дізнались більше людей.
– У перші дні цієї війни орденів не давали, як і у Велику Вітчизняну. Значить, ця людина дійсно була гідна високої нагороди, – каже Іван Петренко про орден Комарова.
До речі, цього року депутат Держдуми Росії Юрій Нейолов повернув на Полтавщину орден.
Довідка «Кола»
Михайло Комаров народився 5 червня 1952 року в Серпуховському районі Московської області.
У грудні 1979 року опинився в Афганістані, 26 січня 1980 загинув. Похований у Серпухові, де й багато інших афганців.
У пам’ять про іншого воїна-афганця у Полтаві встановили меморіальну дошку.
