Власне фортеця – середмістя, на той час і вважалася Полтавою. Територія за її межами була окремими поселеннями зі своїми назвами та історією. Відтак відомі нині міські райони Поділ, Павленки, Кобищани, Левада, Огнівка, Дублянщина та інші були передмістям, околицями та хуторами.
Проте передмістя соціально та економічно залежали від фортеці, тому їх часто називали містом.
ДОВІДКА «КОЛА»
Передмістя (форштадт, посади) – це поселення, розміщені безпосередньо біля фортеці, що виникали як в часи її спорудження, так і раніше чи пізніше. Попри те, що форштадти були територіально розлогішими, ніж фортеця, а в торговельно-економічному плані розвинутішими, вони підпорядковувалися фортеці.
– У кінці XVII століття до полтавської міської території входили такі передмістя: Поділ, Мазурівка, Панянка, Рогізна, Підмонастир’я. – До середини наступного століття до них приєдналися ближні села – Павленки та Кобищани. Окремої назви не мало лише передмістя, що сформувалося з північного заходу фортеці вздовж шляху на Київ, – каже Оксана Коваленко, доцент кафедри історії України педагогічного університету, спеціаліст з історичної документації. – Топографічно полтавські форштадти поділялися на заплавні – ті, що знаходилися в долині Ворскли (Поділ, Рогізна), та платові – розташовувалися на правому березі річки по схилах балок, що його прорізають (Мазурівка, Панянка).
Деякі вулиці Подолу сьогодні називаються, як і 300 років тому,
Поділ – одне з найстаріших передмість Полтави. Його почали заселяти разом зі спорудженням фортеці на початку XVII століття. На Подолі (на схилах Іванової гори аж до Ворскли) жили ремісники й торговці.
– Із фортецею подолян зв’язував Ламаний провулок (зберіг назву до сьогодні), що вів до Подільських воріт. На Подолі, на березі річки Полтавка (нині – Тарапунька), стояла головна церква форштадту – храм Різдва Богородиці. У 1765-1766-х роках тут було 5 основних вулиць: Подільська, Матвіївська, Марківська, Лукинська, Іванівська та Глухий провулок, – розповідає Оксана Валентинівна. – Забудова Подолу й до сьогодні зберегла свою планувальну структуру – з нерегулярною системою вулиць, значною кількістю провулків та певною хаотичністю.
Вид на Іванову гору. Початок ХІХ століття, гравюра Стадлера.Читайте також: Німці увійшли до Полтави по Фрунзе, в той час як жителі грабували магазини
На Рогізній було багато млинів та розвинутий Харківський шлях
Садиби в урочищі Рогізна розміщувалися між Івановою та Монастирськими горами, в яру та балці вздовж річки Рогізної. Рогізна три століття тому була розвинутим поселенням. Адже через передмістя проходив шлях на Харків, яким постійно рухалися торговці, козацька старшина, панство. Крім того, на річці Рогізній було багато млинів, які працювали там ще до 1804 року. До мельників по борошно сходилося населення з усіх форштадтів та самої фортеці. Для того щоб їздити до фортеці та в інші передмістя, а ще для забезпечення Харківського шляху, рогізнянці проклали міст через річку Рогізну.
– Через те що ця територія знаходилася біля Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, у 1660-70-х роках її віддали у його власність, – розповідає Оксана Коваленко. – Однак згодом міський війт відібрав її, проте не надовго, бо за універсалом гетьмана Івана Мазепи від 29 травня 1705 року Рогізну знову повернули в монастирське підпорядкування.
«Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769-х років» називає лише одну рогізнянську вулицю – Давидівську. На той час тут було близько 16 дворів. 1803 року їх кількість зменшилася до 11.
– 1840 року Рогізна зазнала значних планувальних змін. Було зроблено насип, який півколом обігнув Монастирську гору. Згодом цей насип збільшили та використали для побудови залізничної колії, яка функціонує до сьогодні, – акцентувала історик.
Відомі полтавські будівлі у роки Другої світової війни: 8 історій
Панянка була найближчою до фортеці, а Дублянщина належала Крутому Берегу
Забудова з північного сходу фортеці в урочищі Панянка формувалася впродовж XVIII століття. На той час у цьому передмісті, яке розташовувалося дуже близько біля фортеці, були такі вулиці: Крилівська, Варнавська, Яківська, Фоминська, Іудинська.
– На плані 1829 року її показано у вигляді 5-6 нерегулярних кварталів. Ця вулиця нині складається з двох частин – Панянського бульвару та вулиці Панянки, – каже історик.
Дублянщина у XVII-XVIII століттях була частиною села Крутий Берег. Нею володів полтавський полковник Павло Герцик. Після розгрому шведів імператор Петро І відібрав у Герцика Крутий Берег і подарував його гадяцькому полковнику Івану Чернишу, від якого іде рід Дублянських. Аж до XIX століття цей район сучасної Полтави був панським маєтком бунчукового товариша Олександра Дублянського.
Бурхливо рости Дублянщина почала з початком будівництва залізниці у напрямку Харків – Кременчук. Тоді, у 1870-х роках, на Дублянщині почали будувати паровозоремонтні майстерні, а поряд зі станцією розселялися працівники майстерень та залізничники.
Читайте також трагічну історію життя видатного історика, музиканта та письменника Гната Хоткевчиа, останньою любов'ю якого була полтавка Платоніда Скрипник.
Огнівка, Пушкарівка та Островок були селами та хуторами козацької старшини
На відміну від передмість, сучасні полтавські мікрорайони Кобищани, Огнівка, Павленки, Пушкарівка, Островок та Підмонастир’я були приміськими селами та хуторами.
– Хутори Павленки відомі з середини XVII століття. Вони поділялися на Ближні (увійшли до меж міста в першій половині ХІХ століття) й Дальні (залишалися окремим селом до початку ХХ століття). Сучасні Ближні Павленки розташовуються між вулицями Зіньківською та М’ясоєдова, – говорить Оксана Валентинівна. – Обидва поселення належали козацькому старшинському роду Павленків і спершу були вільним військовим селом, а
1718 року гетьман Іван Скоропадський передав їх магістратові в якості компенсації за «разореніе при нашествии шведов». На початку XVIII століття Павленками володів сотник Першої полтавської сотні Іван Тарнавський.
Мартин ПушкарЗа словами історика, центром поселення був Павленківський майдан із правого боку Зіньківського шляху із церквою Пресвятої Богородиці. Від майдану розходилися звивисті головні вулиці, а другорядні вулиці та провулки не мали чіткої системи. На сьогодні Павленки переважно зберегли своє планування.
Після заснування у середині XVII століття Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря заселяється Монастирська гора та місцевість між нею та Івановою горою, яка мала назву Підмонастир’я.
– Найбільша вулиця Підмонастир’я, Лугова, тягнулася біля підніжжя Монастирської гори. Її назва вперше фіксується в «Генеральному описі Лівобережної України». На той час тут стояло лише чотири домогосподарства – три двори ремісників та господарство купця Степана Ніжинця, – прокоментувала Оксана Коваленко.
Навколо фортеці вздовж основних шляхів розміщувалися невеликі хутори. На північному заході, у верхів’ях балки, з якої витікає річка Говтвянчик (за першою міською лікарнею), був хутір Огнівка. Деякі дослідники вважають, що назва Огнівка походить від традиції влаштовувати тут, на незабудованій площі, свята, під час яких палили вогнища.
– Далі на захід, вздовж балки та річки Говтвянчик, стояв хутір Пушкарівка, що належав полтавському полковнику Мартинові Пушкарю та його нащадкам. У володінні Пушкарів хутір перебував до часів гетьманування Івана Мазепи, а універсалом гетьмана від 12 грудня 1690 року його було передано полковому писарю, майбутньому полковникові Олександру Чуйкевичу, після чого він перейшов спадком до його сина Федора, – акцентувала Оксана Коваленко.
Читайте також: Угорський письменник Мате Залка полюбляв відпочивати на полтавській землі.
