Бійці батальйону «Полтава» несуть службу в зоні АТО. Фото Анни Чапали
Їх називають «тиловиками», хоча насправді на їхню долю випали і обстріли, і виходи з оточення, і вивезення поранених під прицільним вогнем ворожої артилерії, і відпрацювання у щойно звільнених від бойовиків містах, і чергування по 36 годин на лютому морозі на блокпостах. Протягом двох років звичайні полтавські чоловіки, вірні присязі, виконують обов’язок із захисту суверенітету і незалежності України на Донбасі, у зоні проведення так званої антитерористичної операції.
14 квітня 2014 року Міністерство внутрішніх справ підписало наказ про створення батальйонів спеціального призначення, підпорядкованих МВС. Такий створили й у Полтавській області.
За два роки бійці побували у трьох секторах, на які раніше поділяли зону АТО.
Чергова ротація батальйону «Полтава» відбулася саме на другу річницю створення. Декілька десятків бійців 1 роти 15 квітня вирушили у Луганську область, аби підмінити на посту своїх колег.
Читайте також: У Полтаві ветерани для ветеранів створюють реабілітаційний центр
Ротація. Фото Анни Чапали
Що таке «добробат» і хто у ньому служить
Зараз батальйон «Полтава» базується у більш-менш спокійному містечку в Луганській області. Новоайдар за кілька десятків кілометрів від «нуля» – лінії безпосереднього зіткнення українських силовиків та терористичних угруповань, підкріплених російськими військовими.
Тут бійці батальйону служать вже близько року, а ситуацію у районі називають стабільною та спокійною. Проте так було не завжди.
Старший на ротації, начальник штабу батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Полтава» майор Олександр Перепелиця, розповідає, що мета створення батальйону була одна – зберегти цілісність нашої держави, суверенітет. Коли розгорнулися події в Криму, а згодом на Донбасі, Збройні сили не мали змоги у повному обсязі забезпечити виконання усіх завдань. Тому на рівні держави прийняли рішення про створення добровольчих батальйонів, підпорядкованих МВС. Добровольців об’єднували навколо правоохоронної структури, бо інакше озброєне угруповання прирівняли б до бандформування.
Фото Анни Чапали
Відтак на початку було близько 40 батальйонів по Україні, а нині, після реорганізації, залишилося близько 20. Наприклад, роту «Кременчук» об’єднали із батальйоном «Полтава».
– Бажаючі вступити до батальйону проходили перевірки, подавали документи. Обмежень тоді не було майже жодних, окрім відсутності судимості та за станом здоров’я. Набирали бійців від 18, навіть тих, хто не служив у армії, до 45 років, – пригадує Олександр Володимирович.
Тим не менше, більшість у «Полтаві» – саме чоловіки із досвідом служби в армії, у тому числі на контракті. Є й такі, що брали участь у збройних конфліктах на території інших держав у складі миротворчих місій.
Спілкуючись із хлопцями на ротації, дізнаємося, хто де працював до війни. Виявляється, що тут і будівельники, і приватні підприємці, і правоохоронці у відставці, і рятувальники, і працівники пенітенціарної служби. Усі як один говорять, що на Донбас у складі батальйону їх привела одна мета – боронити Україну.
Читайте також: Два роки потому: волонтерський фронт Дніпропетровського військового госпіталю
Фото Анни Чапали
Із навчань – на передову
Планувалося, що добровольчі батальйони міліції виконуватимуть ті функції, які чітко покладені на них законом:
– Оскільки ми все-таки поліцейський підрозділ, то основне завдання, передбачене законом, – це охорона громадського порядку, боротьба зі злочинністю, профілактика правопорушень. Але є своя специфіка служби в зоні проведення антитерористичної операції. Тут на нас покладена й охорона об’єктів, і робота на блокпостах, і проведення спеціальних заходів на першій або на нульовій лінії бойових зіткнень (так званих зачисток – прим. авт.), – зазначив Олександр Перепелиця.
Власне, чи не з перших днів служби на Сході бійці пройшли «школу» на передовій. Чи не найбільше згадують бійці першої роти свою поїдку у Нижню Кринку за Дебальцеве. Тоді 25-та повітрянодесантна бригада клином прорвала оборону противника, опинившись із трьох боків в оточенні. Цю поїздку пригадує Олександр «Іва»:
– Перше наше відрядження було 15 серпня в Артемівськ, де ми пробули три дні. Потім нас зібрали і відправили в Нижню Кринку. Там приєдналися до 25-ї десантної бригади. Стояли на блокпостах, ходили в патрулі по селищу, місцевих ловили, машини перевіряли. Із Володимиром, товаришем, ще там були на пункті спостереження, повідомляли інформацію про обстріли, щоб хлопці сховатися встигли.
Фото Анни Чапали
Тоді разом із товаришем пліч-о-пліч стояв і Володимир «Балу»:
– 24 серпня, коли були сильні обстріли по всьому фронту, багато поранених було у 25-ї бригади. А тоді тільки зайшли у той район, ще й доріг не знали, а вивозити треба. Так возили із того «мішка» полями, коридор був у три-чотири кілометри. Так 28 днів і проїздили: вивозили поранених, забирали із Дебальцевого продукти, воду і їхали назад. Одного разу свої ж ледь із гранатометів не влучили, бо в нас ні супроводу, як годиться, не було, ні знаків розпізнавальних. Ще хлопці із «25-ки» питали, де ми свої БТРи поставили, а в нас їх просто не було.
У Нижній Кринці 24 бійці батальйону до наказу виходити залишалися на позиціях разом із десантниками під щільними артилерійськими обстрілами.
– Ми порахували, що нас за весь час не обстрілювали лише півдня. А тоді як почали сипати із трьох сторін. Ми із ранку до вечора нарахували 18 обстрілів, – розповів «Балу».
Після Нижньої Кринки полтавці неодноразово потрапляли у бойові ситуації. На початку 2015 року бійці батальйону потрапили в Дебальцівський котел. Людей відправили на зачистку міста на три дні для допомоги військовим, а виявилося – до кінця ротації. Виходили із котла під обстрілами.
Особливо трагічним місцем для батальйону «Полтава» стала Ольховатка, де загинуло двоє хлопців. Після того були ще поранені, але загиблих, на щастя, більше – ні. Проте саме пройдені випробування допомогли сформувати батальйон у тому вигляді, яким він є зараз, – складений із загартованих чоловіків, які знають свою справу, готових до будь-яких ситуацій.
Самі хлопці тепер жартують: де тільки не були за два роки, хіба що у Донецькому аеропорту. Насправді, серед пройдених точок – Артемівськ, Дебальцеве, Ольховатка і Булавинка, Широкине, Володарка, Піонерське, Маріуполь, Кримське та інші.
Читайте також: Карлівський район готується оборонятися: провели навчання загону оборони
Робота на другій лінії
Багато бійців «Полтави» говорять, що на першій лінії перебувати подекуди легше, ніж тут, на другій. Там усе просто – позаду свої, попереду чужі. Але й у так званому тилу теж вистачає роботи.
Спершу ротації тривали по 30 днів, а тепер цей термін збільшили до 45 діб. Часто правоохоронці залишаються у зоні АТО по дві ротації поспіль.
– Тут є різні моменти. З одного боку, 45 діб влітку – це добре, а взимку трохи вимотує. Бо все ж це не служба вдома, де ввечері прийшов у теплий дім і відпочив. Хоча намагаємось налагодити побут. Але ж всі все розуміють, – зазначає Володимир Перепелиця.
Фото Анни Чапали
Найчастіше хлопці на чергуваннях виявляють осіб, які перебувають на обліку – у розшуку або тих, хто вступив до формувань на кшталт «Мир Луганщины», «Русский мир». Такі громадські організації створюють на непідконтрольній українській армії території. Окремі члени цих організацій їдуть сюди або з метою агітації, або з метою налаштувати місцеве населення проти українських силовиків, влади.
Якщо інформація щодо таких осіб підтверджується, то їх відправляють до місцевих відділків поліції. Далі можуть посилати до фільтраційних пунктів, де за справу беруться працівники СБУ.
Актуальною залишається боротьба із контрабандними товарами із Росії та незаконною порубкою та перевезенням лісу.
Фото Анни Чапали
Десантники визнали бійців батальйону своїми
За два роки служби чоловіки із батальйону «Полтава» заслужили не тільки повагу бійців інших підрозділів силовиків, а й довіру місцевого населення.
Неодноразово керівництво ГУНП у Полтавській області, починаючи із 2014 року, отримувало подяку на адресу особового складу батальйону. Те, що місцеве населення лояльно ставиться до українських силовиків, видно й у нинішньому місці базування «Полтави».
На базарі у центрі містечка зустрічаємо жінку. Вона жартівливо вітається із «Солов’єм». Сергій, так звати чоловіка, із села Яблуневе Оржицького району.
– Ми колись у її будинок заходили перевіряти підвали. Вона розсердилася, розкричалася, а вже потім, коли подружилися, сказала, що дуже перелякалася, – розповідає боєць. – А взагалі тут багато хороших людей. Та і ми намагаємось із усіма налагодити контакт, ставитися до них нормально, то і вони до нас так само.
Новоайдар ніколи під сепаратистами не був. Проте доводилося чоловікам бувати і в містах у перші години після звільнення від бойовиків.
– У Дебальцевому місцева поштарка рукою до мене доторкнулася і спитала, чи я справжній, бо вже й не чекала побачити у своєму рідному місті український прапор. Коли ми тоді стояли, то тільки сухпайки мали. Вона нам кожного ранку гарячі сніданки варила, супи, тільки картоплі на те все попросила, бо не було, – розповів «Соловей». Таких прикладів може навести багато кожен боєць.
За вірність присязі, за стійкість та мужність, проявлені у Нижній Кринці, командир 25-ї бригади особисто вручив хлопцям блакитні тільники, дозволивши їм 2 серпня купатися у фонтанах.
Фото Анни Чапали
Що ж до державних відзнак, то хлопці махають рукою: медаль у нас дають лише посмертно, а ми живі, тож поїхали далі.
Єдине, за що на державу не нарікають, – це забезпечення. За два роки, звичайно, весь той тягар із забезпечення атовців, який взяли на себе волонтери, державні структури не перебрали, але, принаймні, матеріальне заохочення, форма, засоби захисту тощо покращилися.
Продукти, питна вода і далі на 90% постачаються небайдужими українцями. Так само і з транспортом – більшість автомобілів на балансі батальйону була надана волонтерами.
Навіть коли чогось не вистачає, навіть коли часом доводиться жити у бліндажах, бійці говорять – ми прийшли сюди добровільно і поки все не завершиться, не підемо, хоч якою б рутинною зараз не здавалася робота. Бої точаться за декілька десятків кілометрів, а завтра вони будуть тут – ті принципи, заради яких покинули родини і взяли зброю до рук, залишилися незмінними.
Довідково:
За два роки у підрозділах МВС та Національної гвардії:
– загинуло 308 осіб. У тому числі із добробатів – 205 (108 нацгвардійців, 97 бійців батальйонів МВС);
– отримали поранення 1228 людей. У тому числі із добробатів – 701;
– зник безвісти 41 боєць;
– у полоні (за даними МВС) – 10.
Фоторепортаж Анни Чапали, ОКІА «Новини Полтавщини»
