Трішки більше місяця я працювала в Польщі в холодному складі однієї з продуктових мереж. В Україні мені гарантували 2100-2200 злотих за місяць такої роботи, щоправда, описували її дещо по іншому. Також обіцяли, що після кількох тижнів праці отримую «залічку» (аванс).
А насправді:
Залічку не дали, а заробітну плату затримали до того, що мені не було вже за що води та хліба придбати, без перебільшень. В агенції, в якій мені «пощастило» працювати заробітну плату видають 20 числа наступного місяця. До роботи я приступила 18 березня, за цей проміжок часу, як стало мені відомо вже після підписання договору з польською агенцією, з\п я мала отримати 20 квітня.
Вірити чи не вірити українцям:
Працівники полтавської фірми, що влаштували мене на роботу через цю «чудову» контору, радили: ні в якому разі не вір українцям, які з тобою працюватимуть і переконуватимуть, що тут (на складі) дуже погано, платять мало. Мені це тоді здалось дивним та, приступивши до праці, я дійсно стала чути подібні розмови від колег, які раніше приступили до праці через цю ж агенцію. Тобто, це, мабуть, єдине, що збулось від розказаного мені в полтавській фірмі.
Але…
українці-колеги всі говорили різне, при чому інколи одні і ті ж люди протирічили самі собі. Це дуже дезорієнтувало, важко було зрозуміти, куди ж таки я потрапила і чи варто тут залишатись працювати? При цьому в мене виникало питання: чому ж вони тоді тут працюють по кілька місяців ще й вмудряються палити цигарки, які дуже дорогі в Польщі? Я вирішила не зриватись і дочекатись зарплатні, щоб самостійно переконатись так все чи ні. Тим більш і зриватись тоді не було куди і за що: по-перше часу на пошуки нової вакансії не було через завантаженість на цій роботі, по-друге, не факт, що потраплю в кращі умови, по-третє, тут мені хоч надали житло, наперед не беручи оплати (її мали вирахувати з другої з/п).
Коли врешті решт я отримала свою першу зарплатню, отримала і відповіді на деякі свої питання. По-перше, українцям вірити варто, але не всім. У моєму випадку здійснилось те, що розповідали колеги, які переїхали з Луганська. Заробітна плата вийшла невтішна. По-друге, українці продовжують працювати тут, попри всі недоліки, по кільком причинам: пробували до цього іншу працю й зрозуміли, що це ще не найгірший варіант; залишилось мало візи, через що мало хто візьме тебе на роботу; по-третє, пересиджують так в Польщі (адже на житло і харчування в принципі вистачає),а вдома на них чекає мобілізація чи армія.
І ще одна не мало важлива причина – у Польщі нині дуже складно з роботою, а українців все більше і більше перебирається в цю сусідню країну.
Про пошуки іншої праці
Коли я повернулись, одні з перших питань від знайомих – чи не поспішила? Чи пробувала шукати іншу роботу?
Відповідаю
роботу нову шукала: зверталась до свого полтавського посередника, ходила разом з колегами новими на ферми, які були в нашому селі й цікавилась, як влаштуватись на ті ж склади, де працювала, тільки на пряму, а не через агенцію.
Посередник з Полтави спочатку писав типу, а що ви хотіли?! Всюди тяжко, це після того, як я написала, що мені довилось працювати одного разу 20 годин. І вже коли мої рідні, що в Україні, вийшли з ним на зв'язок, він передзвонив з України в Польщу, все розпитав і пообіцяв якнайшвидше скинути нову вакансію.
За весь час, що я була в Польщі, отримала дві вакансії від нього під назвою «На тобі Боже, що мені не гоже». Одна з них та, на яку він точно знав, що я не піду (коли підписувала з ним договір, про це йшлося в розмові). Друга вакансія, яку надіслав, висіла в нього в групі в соцмережі дуже давно. Коли він запитав, чи замовляти мені запрошення на таку працю, я попросила в нього контакти українців, які там вже працюють чи працювали, аби поцікавитись про специфіку роботи, оплату й умови, щоб розуміти чи варто туди зриватись. Також зазначила йому, що дочекаюсь якраз свою першу зарплатню на цій вакансії. Посередник написав: ок, пришлю контакти. Але досі нічого так і не надіслав. Причини тому, на мій погляд, дві: я знову мала бути першою, кого він туди працевлаштувати хотів, або скоріш за все, ті, хто там працював, не втішив би мене розповіддю.
На складі підробітку я особисто запитувала у кількох працівників як до них потрапити на пряму, не через агенцію. Мене після мого питання підводили до кількох керівників і всі як один – дали зрозуміти, що ніяк, і адресували мене до шефа нашої польської агенції. Мовляв, вони працюють з українцями тільки через нашого містера «Пше…».
На складі, який вважався нашим основним місцем роботи, є українці, що кілька років працюють прибиральниками. Вони працевлаштовані через іншу польську агенцію. З їх слів, їм просто свого часу пощастило. А нині українців і на цей склад, аналогічно, беруть лише через агенцію, в якій я працювали. Взагалі нині польські підприємства наймають працівників собі через подібні агенції, щоб не платити податки й нести меншу відповідальність за робітників.
Зрозумівши, що замкнуте коло, ми з колегами-українцями, коли мали на Великдень вихідний, пройшлись місцевими фермами. В селі, де ми жили, їх було дві невеличкі. Хотіли запитати чи є в них праця для українців. Та ця спроба вдалась невдалою, нікого не було вдома, свято ж. Згодом моїм сусідам по кімнаті таки вдалось зустріти одного з місцевих фермерів. Він сказав, що картоплю вже посадили, а потрібні йому на серпень люди для збору вражаю. Та для нас то вже пізно було, адже віза лише до серпня.
Про пошук роботи на дорозі
У Польщі українці ще шукають роботу, згруповуючись на трасі в одному конкретному місці. Називають це «Брамою». Такі «Брами», як я зрозуміла, є в кожному населеному пункті. Схема така: стоїш на трасі й чекаєш доки під’їде якийсь пан на авто і запропонує роботу. Звісно бажаючих потрапити до нього буде чимало, оскільки ви там не одні стоятимете, тож право вибору – за паном. Фактично ти торгуєш собою на дорозі. Я так ризикувати, кажу чесно, не наважилась. Реально страшно потрапити в сексуальне рабство чи ще в яку біду. Та кілька моїх колег таки спробували ще й такий варіант пошуку праці. Говорять, їх знайомі, які раніше працювали в Польщі, так потрапили до пана, який забрав тих працювати на постійну роботу – займатись аграрними справами. Та, зазвичай, «Брама» – це одноденний підзаробіток.
Троє з моїх колег, коли в нас був вихідний, простояли там 4 години, замерзли і повернулись додому, так і не дочекавшись пана, який би їм запропонував працю. З їх слів, стоїть нині там чимало українців, а от роботодавців дуже мало приїздило.
Ще було двоє жінок, які попрацювали в нас тиждень, звільнились і пішли шукати праці також на цю ж «Браму». Розповіли, що за тиждень всього двічі їм пощастило попрацювати. Їздили вони десь на господарство до пана чистити і перебирати гнилу моркву. Працювали стоячи, присідати не дозволяли їм. Отримали за 12 годин такої праці «чистими» 70 злотих.
Цей блог я пишу, вже перебуваючи в Україні. І в Польщу на роботу повертатись поки що не збираюсь, у крайньому разі найближчим часом.
Причини того:
Моя з/п за 14 днів березня (я працювала цей місяць без вихідних фактично на двох роботах, по 8-12 годин, одного разу і 20 годин) – 696 злотих, 18 грош (у гривнях – десь 4 тисячі з гачком). У деяких моїх колег, які виконували норму більше разів ніж я, отримали ще менше – близько 650 злотих. І це без вирахування за житло, проїзд і форму. Окрім того, прибиральники, яким свого часу після роботи в моїй агенції пощастило влаштуватись на цей же склад, але через іншу агенцію, розповіли те, що і дехто з моїх колег, яким я таки довіряю: що лише перша з/п в моїй агенції більш менш нормальна. З другої вирахують за житло і проїзд (березень і квітень), а з третьої та четвертої – окрім вище описаного, за форму, медичну книгу та права на «вузики». Тож після такого вирахування, відпрацювавши повний місяць з чималим навантаженням, зі слів цих людей, вони отримали третю з/п – 39 злотих (цього вистачить хіба на тиждень прохарчуватись). Тим більш і наш шеф говорив про те, що за березень з нас нічого не вирахують, а вже далі, мовляв.
Банківська квитанція, де видно скільки я отримала зарплатні і коли
Свою березневу зарплатню я отримала не 20 квітня, а 23-го. І я бачила скільки отримали колеги з Луганська, які працювали повний березень, а не як я 14 днів. Їхня з/п склала на одного близько 400 злотих (це вжи чистими, з вирахуванням за житло). Тобто якщо перевести на гривні, то це приблизно нині 2400.
Окрім всього цього, якщо в березні ми працювали безвихідних і понаднормово, то у квітні у нас було мало виходів як на основний склад, так і на підробіток. По-перше святкові вихідні, по-друге, щонеділі ми таки стали отримувати вихідний, і по-третє, як нам пояснили на основному складі, закрилось чимало їхніх магазинів, і роботи стало менше. Порахувавши кількість наших виходів на склади в квітні, ми зрозуміли, що за повний місяць заробили ж стільки ж, як і в неповному березні. А потім, отримавши свої з/п (які після того, як пройшли крізь нашу агенцію зменшились удвічі, оскільки ми записували скільки разів виходили на роботу і яку норму робили, множачи на ту суму, яка передбачалась), і віднявши 550 злотих за житло та 50 злотих за проїзд (які з нас 100% як мінімум вирахують) – зрозуміли, що отримаємо у 20-х числах травня за квітень чистими максимум близько 100 злотих.
Тож на цьому складі вже точно залишатись не було сенсу. Можна було спробувати ще все покинути і поїхати в інший населений пункт, знайти там житло і шукати ще іншої праці. Але того, що я отримала могло і не вистачити б. І у разі чергової невдачі у мене могло б не залишитись навіть на дорогу назад. По-перше, потрібно було оплатити собі дорогу, зняти за щось житло, а можливо і заплатити за вакансію (буває часто і таке), плюс харчуватись знову ж таки до тих пір, поки не отримаєш з/п. На місяць харчування і поповнення собі рахунку для підтримання зв’язку з рідними необхідно в середньому 300 злотих.
І одна з головних причин, чому я не стала далі залишатись у Польщі, погіршення стану здоров’я. Робота «магазинером» почала вилазити мені боком. Я зрозуміла, що далі фізично працювати не зможу. А, не знаючи добре польської, українець зможе працювати лише так.
Зваживши все це, я склала свої речі й 24 квітня поїхала до Варшави, подивилась Старе місто і вирушила на Батьківщину. Дорога з Варшави до Львова мені обійшлась у 100 злотих (600 гривень), а далі я вже прямувала до батьків, за якими безмежно скучила (на потяг та електричку витратила близько 290 гривень).
Підсумки моєї подорожі:
Варшава, Старе місто
Заробити не вдалось, але пощастило майже відбити вкладені гроші на реалізацію такої поїздки. Тобто вклала я 4700 гривень десь (не рахуючи витрати на харчі), а отримала 4200 гривень.
Попри все це я отримала все таки деякий досвід, побувала трохи в Європі й побачила як живуть поляки, відчула як воно бути «батраком» і як тяжко даються гроші нашим українцям за кордоном.
Я не стверджую, що всюди в Польщі так «добре» як було мені, але точно знаю, що нині, в ці тяжкі для України часи, і в цій країні для нас дуже мало роботи і достойної оплати за нашу працю. Адже нас, українців в Польщі щодня більше і більше. На прикладі свого складу, доводжу, щотижня наша агенція приводила до нас нових людей по 4-8 осіб за раз. Коли ми відмовлялись працювати на підробітку по стільки годин, як хотів наш містер «Пше…», він нам так і казав: «Не подобається, у вас 15 хвилин на збори, адже на ваше місце 20-50 осіб!». І це правда.
Щодо того краще влаштовуватись через посередників в Україні чи самостійно їхати в Польщу і шукати там працю самостійно, скажу одне – однаково ризикуєш втрапити в халепу (тільки якщо через агентство чи посередника, то виходить що ти ще й заплатив за те, що так влипнути). Але, аби я раптом їхала вдруге за кордон на працю, то точно вже без допомоги таких агентств.
Та все ж, якщо хтось з читачів збирається нині поїхати спробувати заробити на життя в цій країні, сподіваюсь мій блог стане в нагоді – хоча б для розуміння чого можна там чекати. Наступного разу опишу ще про ціни та цікавинки про Польщу, які встигла побачити. Обіцяю, що наступні мої спостереження із-за кордону будуть більш позитивними.
