17 квітня минув місяць, як я прибула до Польщі й приступала до праці не за фахом. Нагадаю, що роблю на складі однієї з відомих у Польщі мережі супермаркетів. Вже з перших днів роботи в цій країні, я відчула, що таке приниження і неповага. Можете вважати мене людиною, яка занадто все сприймає близько до серця, але робіть висновки вже після перерахованих мною фактів.
- Для початку, згадайте мою розповідь про лекцію з охорони праці на складі, коли лектор говорив виключно до поляків.
- Наступне, нам доводиться працювати у зміні разом з іншими агенціями (теж найманими працівниками), серед яких – поляки. То з перших днів ми чули від них: « українці – …», а далі найпоширеніше їхнє лайливе слово.
- По-друге, ми разом з поляками маємо розвозити товар, після того як безпосередні працівники нашого складу (а не як ми наймані) його приймуть і наклеять необхідну наклейку. Так от часто нас не допускають до товару, який швидше і легше розвозити, тримаючи його своїм, або найманим полякам. Ми, українці, як третьосортні, у нас навіть колір форми різний. Безпосередні працівники мають красиві зручні сині костюми, найманці-поляки – помаранчеві камізельки, а ми – салатні, і вдягнуті як «капустини».
- У столовій, в якій ми всі харчуємось за рахунок мережі, нам дають дещо різну їжу. Наприклад, нам без підливи, а їм поливають, чи нам без салату, а їм – з салатом.
- До праці на склад нас впускають на півгодини пізніше, ніж поляків. За цей час вони встигають розібрати найкращі «вузики» і вхопити найвигідніші товари для реалізації норми.
- Поляки мають на складі шафи, аби залишати речі й перевдягатись, а ми – ні. Тому на роботу і з роботи ходимо теж в спецодязі, а отже і в магазини заходимо собі по продукти так само, оскільки живемо всі далеченько від цивілізації.
- Одне з найбільших за цей час для себе принижень зазнала від одного «керовніка» (такі особи слідують, як ми працюємо). Мені дали товар, який я мала розвозити, але він за певних причин не сканувався в мене. Я підійшла до одного з керівників і попросила польською допомоги, інакше, міг сказати: «нє разумєм», тобто «не розумію». Він хвилин 5 клацав на моїй руці той сканер, руку я весь цей час мала тримати в повітрі, вона вся затекла і боліла. У нього також нічого не вийшло, через що сказав мені згрузити цей товар на піддон (його було порівняно небагацько і він лежав просто на вузику, без піддону) і взяти інший. Я мусила все це вручну підіймати, присідати, вставати біля його ніг. Він, мужчина ж, якщо так можна сказати, стояв біля мене, вертів ключами, і не допоміг. Це було в перші дні мої праці і мені було дуже неприємно, що він стоїть, а я розвантажую. Адже влаштовувалась працювати не вантажником, але то інша історія, про яку я вже писала. Тим більш згодом я потрапляла в схожі ситуації з товаром, то навіть керівники-жінки мені допомагали вантажити, а той чолов’яга …
- Звісно не всі поляки і «керовніки» такі погані, є серед них чимало і хороших, які навіть намагаються тебе зрозуміти і допомогти, пожартувати до тебе і запитати як справи. Навіть серед наших конкурентів, полячок з інших агенцій мені траплялось чимало, які намагались допомогти, коли я того потребувала. З іншого боку, вони мусили те робити, оскільки я, ставши зі своєю роклою перед ними, гальмувала їхню працю також, але все одно приємно.
- Один з останніх фактів, відчули на собі на День народження мережі, на складі якої працюємо. Їй днями виповнилось 17 років. З нагоди свята прямим працівникам складу – торт і премії, нам – також торт. Щоправда, знову ж, поляків запустили о 22-й, а нас о 22.30. Коли ми ввійшли, побачили таку картину: стіл з чайниками, де був чай і кава, тарілки з маленькими шматочками торту, початкового вигляду якого ми так і не побачили. До нас його посмакували поляки і пішли знову ж перші до праці. Нас керівники ж призвали то столу, попередивши, що в нас не більше 30 хвилин. Весь цей час всі «керовніки» зміни, а це 4-6 осіб, стояли навпроти нас і дивились як же ми будемо його їсти, неначе ми не люди, а якість тварини чи прибульці. Не можу передати, як ми себе почували тоді. Дехто з моїх колег припустив, що то з їхнього боку таке вираження поваги до нас, але навряд чи.
Взагалі, з перших днів, ми спостерігаємо, що поляки нині недолюблюють українців, які приїздять до них працювати. Тим більш, останнім часом, нас все більше і більше лине до їхньої країни. А відчувається це косими поглядами, особливо, коли ми стоїмо гуртом в спецодязі розмовляємо рідною українською.
Я не можу судити про всіх поляків і робити якісь висновки (оскільки поки що не змінювала роботу в цій країні, і всього ще не бачила), а лише описую те, що відчула сама разом з своїми колегами-українцями у Тересіні, де власне знаходиться наш склад.
