Що ще цікавого розповів депутат Полтавської міськради, далі в матеріалі:
Депутат Полтавської міськради Олександр Артеменко
– Олександре Степановичу, розкажіть, як і чому стали депутатом Полтавської міськради. На скільки ми пам’ятаємо, Ви до депутатського корпусу потрапили найпізніше з усіх народних обранців шостого скликання.
– Під час місцевих виборів 2010 року я йшов за списками тоді ще «Фронту змін» (нині «Народного фронту», – автор). Балотувався мажоритарно. Тоді лише в одному з 25 округів перемогу отримав не представник «Совісті України». У нашому окрузі перемогла Ліліана Білашова. Щодо мене, то я був третім у виборчому списку партії. Першим був Андрій Мартенс, потім – Олександр Шамота (чинний депутат, – автор). Андрій Мартенс пов’язав своє життя з містом Київ і склав свої повноваження депутата міськради, тому, згідно зі списком, я став депутатом міськради.
– Як воно взагалі – бути депутатом міськради? Що найскладніше в цій ніші? Адже в суспільстві склалася думка, що народні обранці – це ті, хто протирає штани. Чи можете спростувати цей стереотип?
Олександр Артеменко на одній з сесій міськради (праворуч)
– У людей склався такий стереотип частково тому, що більшість вважає, що депутати місцевих рад отримують заробітну плату. Мені особисто часто ставлять питання, яка в мене заробітна плата. Тому відразу хочу наголосити, що жодної заробітної плати депутати місцевих рад не отримують. Якщо повернутись до питання труднощів у роботі народного обранця, то все залежить від того, яка ти людина. Якщо активний, то бути депутатом не просто. Проте, мені здається, що вибори 2010 року знівелювали статус депутата міської та районної рад. Я говорю саме про Полтаву. Раніше, наприклад 2006 року, у міськраді були представлені такі політичні сили як «Наша Україна», «Батьківщина», Партія регіонів, також – соціалісти та комуністи. Такої більшості якоїсь однієї партії, як нині, не було. Тож, щоб ухвалити певне рішення, міському голові, потрібно було враховувати думку всіх політичних сил. Кожен депутат відчував, що саме його голос може вплинути на рішення. А після виборів 2010 року міському голові вдалося провести в раду більше 40 своїх депутатів, разом із Партією регіонів. Унаслідок цього у нас опозиція – один депутат від «Народного фронту», п’ять депутатів від «Батьківшини» та один позапартійний депутат. Уявіть, яка кількість «однодумців» в очільника міста, коли для ухвалення рішення достатньо 26 голосів. Будь-яке рішення він проводить своїми голосами. Кожен депутат із його партії відчуває, що рішення можуть ухвалити і без нього. Їм стає нецікаво, і більшість із них уже не розуміє, для чого вони прийшли і що зараз роблять.
Дивіться відеоуривки інтерв'ю з Олександром Артеменко
– Ваша оцінка бюджету міста 2015 року? Розкажіть про недоліки і ситуацію з коштами, виділеними на будівництво спорткомплексу на вулиці Петра Юрченка? Адже саме Ви піднімали питання щодо недоречності його зведення в нинішній ситуації.
– Бюджет Полтави цього року приблизно на 300 мільйонів більший, ніж минулорічний. 2015 року планується сума у розмірі близько 1 мільярд 400 мільйонів. Цей бюджет гарний, якби на нього гарного господаря. Але, на мою думку, розподілений він неправильно. Щодо басейну: ви знаєте, його планувала будувати колись ще обласна влада, та їй не вистачило коштів, а в Полтави, як виявилось, на це кошти є. Ми нещодавно проводили опитування серед полтавців, запитували, на що краще витратити кошти, які виділили на будівництво басейну. Вносили свої варіанти, але люди мали змогу запропонувати і свої пропозиції. Зокрема звучало: будівництво кількох дитячих садочків, закупівля ще хоча б 5 тролейбусів – для економії на проїзді, проведення енергозберігаючих технологій тощо. У нас у Полтаві доріг немає, а ми будуємо басейн, – обурюється депутат і продовжує розповідати про опитування. – Опитали близько 3200 полтавців. Із них лише дві особи написали, що підтримують будівництво басейну.
– Останні півроку сесії Полтавської міськради проходять дуже бурхливо і гамірно, чимало виникає суперечок між депутатами та активістами. Інколи сесійні засідання порівнюють навіть із цирком. На Вашу думку, чому так? І як це можна нормалізувати?
– Те, що на сесію приходять громадські активісти і долучаються до ухвалення (обговорення) важливих рішень для міста, це дуже добре. Але дуже шкода, що більшість із них відстоює інтереси певної політичної сили. Проте серед нинішніх активістів є і ті, які, дійсно, переймаються долею Полтави. Переважно – це ті, хто веде активне громадське життя ще з давніх часів. Щодо бурхливих сесій за участю активістів, то, думаю, усе це зникне, коли минуть місцеві вибори.
– Чи плануєте йти на місцеві вибори 2015 року?
– Усі учасники виборчого процесу, кандидати в депутати районної та міської рад, окрім кандидатів на міського голову (який може бути самовисуванцем), мають право балотуватися тільки від партії. Я нині – голова міської організації «Народного фронту». Головна мета кожної політичної сили – прийти до влади, аби реалізувати своє бачення подальшого розвитку України. Наша партія має свій план розвитку країни, конкретні шляхи розвитку Полтави, і, звісно, ми хочемо прийти до влади у місті, аби реалізувати все це.
– Ви – серед депутатів, які отримали повістки. Чи проходили вже комісію? Хто ще з народних обранців Полтавської міськради отримав повістки, можливо, знаєте, що хтось уже й пройшов медкомісію?
– Так, повістку отримав, комісію проходжу. Але тут зіграла певна несправедливість. Як пам’ятаєте, деякі депутати Полтавської міськради не підтримали рішення «Про підтримку звернення Верховної Ради до ООН та інших міжнародних інституцій про визнання Російської Федерації державою-агресором, а так звані ДНР і ЛНР – терористичними організаціями». Тоді голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Головко запропонував цим депутатам вручити повістки, аби вони поїхали на передову і переконались, чи є там російські війська. Але на сьогодні повістки отримали лише ті, хто голосував «за».
– Сьогодні, 19 лютого, (у день інтерв’ю) виповнюється рік від дня силового розгону Майдану Полтави. Чи були Ви тоді біля облдержадміністрації? Поділитеся спогадами?
– Розповім те, що запам’яталося того дня найбільше. Увечері 19 лютого 2014 року частина мітингувальників ходила до офісу Партії регіонів. Коли повернулась, проходила повз облдержадміністрацію. Я тоді стояв посеред площі, метрів за 50-100 від входу до адмінбудівлі, й почув, як раптово почали бити вікна облдержадміністрації. Навіть не знаю, що стало тією «запальничкою» для такого розвитку подій… І тут бачу, як колона правоохоронців виходить із облдержадміністрації, із бокового входу. Починається їхній наступ, стрілянина. Я стояв тоді з Олегом Пруглом (нині – заступник голови Полтавської ОДА, – автор). І так сталося, що один міліціонер відстав від своєї колони. Він проходив недалеко від нас, розмахуючи дубинкою, і впав біля клумби, мабуть, перечепився. Цієї миті кілька хлопців (мітингувальників, – автор) почали до нього підходити. І тут я бачу, що один із них упав на цього міліціонера. Олег Пругло нахилився їх підняти, аби нічого не сталось. Цю картину помітили правоохоронці, і частина з них почала повертатися до свого – захищати. Останні почали бити всіх. Олегу Пруглу розбили голову. Я тоді відвіз його в міську лікарню №1. Там уже сиділа дівчина, також учасниця подій, яка часто співала на полтавському Майдані духовний Гімн України. Вона вся була в крові, плакала. Їй того дня також дісталося від силовиків.
– Знаємо точно, що Ви відвідали Стрітенський благодійний ярмарок 15 лютого. Що придбали?
– У нашої партії головна мета була не придбати, а заробити на благо бійців наших. Тобто, ми на ярмарку виставляли свої товари. Мій товариш та однопартієць надав нам вишиті картини, близько 20 робіт. Також у нас були ляльки-мотанки та речі з державною символікою. До речі, голова нашої області Валерій Головко придбав у нас вишиту картину на дитячу тематику. Усі зароблені кошти передали Полтавському батальйону небайдужих. За нашими підрахунками, нам вдалося назбирати близько трьох тисяч гривень.
