У приміщення благодійної організації
У невеликій кімнаті зі старими меблями гамірно і тісно від людей, які прийшли, щоб розповісти про свої проблеми, і від купи зваленого одягу, який зайняв увесь простір під стіною.
Уже більше року в Полтаві на вулиці Сінній,7, в орендованому в автошколи ДОСААФ приміщенні, діє громадська організація «Небайдужі жінки Донбасу». Мета ГО – допомога переселенцям зі Сходу. Це не лише забезпечення одягом, продуктами харчування – тут люди можуть знайти моральну підтримку, розповісти про свої проблеми.
Читайте також: Переселенці розповіли полтавській поліції про свої проблеми
– Як би нам не було складно, але ми вже адаптувалися в Полтаві й навіть допомагаємо полтавцям, які опинилися в скрутному становищі. Наприклад, нещодавно допомогли речами молодій мамі з Полтавщини, яка сидить у слідчому ізоляторі й нещодавно народила дитину. Сім’я від неї відмовилася. Допомагаємо з одягом колоніям №16 і 65, тубдиспансеру, – розповідає Ірина Кулініч, заступник голови ГО «Небайдужі жінки Донбасу», яка переїхала з Горлівки. – Ми співпрацюємо з багатьма благодійними організаціями Полтави, наприклад, із Червоним Хрестом, а також із міською владою, Нацполіцією, зокрема дільничні допомагають продуктами харчування переселенцям, які мешкають у селах. Тож люди, які щойно приїхали в Полтаву, знаходять нас швидко. Намагаємося вирішувати проблеми не лише переселенців,які мешкають у Полтаві, а й тих, які оселилися в районах, наприклад, постійно їздимо в Диканьку, Миргород, Кременчук.
Ірина Кулініч
Важко уявити, яким би було життя людей, які втекли від війни, без допомоги благодійників. Пані Ірина каже, що їхня організація дуже вдячна за розуміння і допомогу ДОСААФ Василю Василенку, який прихистив їх і надав практично безоплатно приміщення. Платять вони лише за опалення.
– Дуже велику підтримку нам надають протестантські церкви Полтави, допомагають одягом, їжею. З одягом допомагає і київська громадська мережа «СВОЇ», – зазначила Ірина Кулініч.
«Батько сказав, що поки в Луганську не буде українського прапора, ми туди не повернемося»
Про проблеми переселенців – із перших вуст.
Оксана Чміль приїхала до Полтави з хворим чоловіком Іваном та двома дітьми. За два роки до початку бойових дій на Сході голові сім’ї зробили операцію, тож тепер він потребує дорогих препаратів, а ще не може обійтися без калоприйомника. Іванові необхідно зробити ще одну операцію, але в Полтаві не беруться за неї, єдиний вихід – клініка Шалімова в Києві, але на самі ліки необхідно від 30 до 100 тисяч. Лікарі точну суму не називають, кажуть лише приблизні цифри.
– Не маючи необхідної суми, ми не можемо нікуди їхати, а часу залишилося обмаль, тому що в нього грижі, одна з яких дуже серйозна, – переконує Оксана. – Зараз я намагаюся влаштуватися на роботу, поки що з дітьми вдома. У чоловіка неробоча група. Нам дуже пощастило в Полтаві – люди йшли назустріч всюди: відновити пенсію було нескладно, житло винаймаємо в бабці, за якою доглядаємо, з їжею та одягом допомагають дівчата з «Небайдужих жінок», таким чином економимо гроші для ліків, бо кошти, які виплачують нам, як переселенцям, зараз йдуть на оплату опалення.
Оксана Чередник разом із двома дітьми та батьками приїхала до Полтави з Луганська. Каже, обрали Полтаву, тому що батьки родом звідси. Утім, коли їхали півтора року тому, вважали, що це не надовго; було літо, зимового одягу не брали. Але за три місяці нічого не змінилося, довелося повертатися до Луганська по речі, щоб остаточно осісти в Полтаві.
– Я працювала у дитячому садку, мала своє житло. Батьки мені завжди допомагали, про гроші я ніколи не думала. Батько сказав, поки в Луганську не буде українського прапора, ми туди не повернемося. Хоча деякі родичі там залишились, коли вдається, ми їм навіть допомагаємо, наприклад, сестра не покинула Луганськ через роботу. Зараз кличе назад, каже, повертайтеся, там вже не стріляють. Але куди й чому туди повертатися? Там немає України, невідомо, які закони чинні, – говорить Оксана Чередник.
«Коли син почав просити, щоб я його забрала, бо він не хоче помирати, зрозуміла – треба тікати»
Наталія Верещагіна, самотня мати, приїхала до нашого обласного центру з Дебальцевого рік тому, коли в рідному місті були жорстокі бої.
Наталія Верещагіна показує документ, з печаткою невизнаної ДНР
– Виїхали разом з дітьми і мамою-інвалідом, бо спати в підвалі на дошках і старих дверях вже було холодно, їжі не вистачало. Якщо влітку ще можна було ковдри, матраци сушити надворі, то холодної пори року доводилося весь час бути в сирості. Почали хворіти діти, увесь час загрожувала небезпека «підхопити» туберкульоз, бо в одному підвалі багато людей, – розповідає про пережиті жахіття Наталія Верещагіна. – Ми жили недалеко від української бази, тому їжею нам допомагали наші солдати, давали крупи, тушкованку, олію, консервацію, яку їм привозили волонтери, і навіть ділилися одягом. А потім прийшло розуміння, що треба тікати, коли діти – синові 10 років, а доньці 4 – почали кричати, коли син просив його забрати, бо не хоче помирати – це неможливо було витерпіти. Тоді ми поїхали разом зі знайомими, вони їхали в Кременчук, а ми – у Полтаву, тут далекі родичі. Спочатку жили в них, потім пішли на квартиру. Дуже важко було знайти її, але ж думали теж, що не надовго, доки мені не подзвонили сусіди з Дебальцевого і не сказали, що мою квартиру розбомбили. Тож повертатися немає куди. Я поїхала в Дебальцеве, аби пересвідчитися на власні очі, що вже не маю житла. Місцева так звана влада видала мені акт із печаткою ДНР про те, що, дійсно, у мене немає житла. Мені дуже образливо, що мої діти змушені тут спати на підлозі, тоді, коли раніше в мене було все – 3-кімнатна квартира, робота на залізниці. А нині – ні роботи, ні дому. Я знаю, що мою квартиру розбили «деенерівці», не важко це вияснити за траєкторією снаряду.
Наталія говорить, що коли востаннє їздила в Дебальцеве, зрозуміла, що для неї це місто стало чужим.
– Мені здається, що в тих людей, які там залишилися, навіть менталітет змінився. Колись були друзі, нині стали вороги. Дивує, коли говорять по телефону, що вони живуть добре, але одразу просять: «Раптом їхатимеш у Дебальцеве, привези сала». Хіба це нормально, жити там, а їздити в Україну отримувати гроші, як переселенці? – дивується жінка.
Наталія каже, що оббила вже всі пороги, аби хоч якось вирішити проблему з житлом. Дивують «відписки», які надходять із міської ради, в яких вказують: якби ви були зареєстровані в Полтаві, то могли б стати на квартирну чергу.
– Невже у влади немає житла у комунальній власності, яке б нам могли надати хоча б тимчасово? – запитує Наталія.
Читайте також: Кількість переселенців на Полтавщині зросла.
Найбільша проблема переселенців – пошук житла
Усі історії такі різні й водночас дуже схожі. Адже об’єднує їх одне – пошук житла і роботи, а декого – відчай. Попри надзвичайно складну ситуацію на Сході, внутрішньо переміщені особи кажуть, що в серцях живе надія – війна завершиться і вони повернуться додому. Адже для багатьох Полтава не стала рідною. Практично всі переселенці говорять, що до війни в них було щасливе життя. В умовах війни переоцінюєш сенс життя, починаєш розуміти, що насправді вагоме, а що – ні, раптом усвідомлюєш, що наявність роботи, власне житла, школи чи садочка для дітей робило тебе щасливою людиною. Нині ж їм доводиться будувати своє життя спочатку. І якщо люди середнього віку розуміють, що там, на окупованій території, їм нема чого робити, що майбутнє їхніх дітей у визнаній світом державі, де все-таки чинні закони, то дехто з пенсіонерів шкодує, що змушений тут отримувати мізерну пенсію. Тоді, як їхні знайомі, котрі залишилися там, розповідають, що мають гроші й від ДНР-ЛНР, і від України. Одна жінка, приміром, поскаржилася, що її українська армія не пускає в Піски, звідки вона приїхала. Мовляв, і рада повернутися назад, але дорога перекрита.
Дорога назад, якщо і буде, то не скоро, тож нині у східняків один вихід – повертатися назад на окуповану територію і жити в постійному страху, або ж намагатися все розпочати з чистого аркуша тут. Як вдало сказав В’ячеслав, який переїхав до Полтави з Донецька позаминулого року з великою родиною:
– Я переїхав, бо хочу жити в демократичній державі, де можна висловлювати свою думку, а мої діти можуть вчитися в школі, в якій отримають нормальні документи. Я громадянин України, мені немає, що там робити.
Якщо ви хочете допомогти людям, які приїхали зі Сходу, дзвоніть Ірині Кулініч – (063) 990-05-38, або шукайте сторінку «Небайдужих жінок Донбасу» в соцмережі «ВКонтакте» https://vk.com/pereselenecsos
ДОВІДКОВО
На Полтавщині нині зареєстрована майже 31 тисяча переселенців (станом на початок лютого). Загалом, кількість переселенців в Україні збільшилася до 1 мільйона 704 тисяч осіб.
