План концтабору Гросс-Розен
У рамках освітньої поїздки, організованої Дортмундським міжнародним освітнім центром ІВВ, 40 істориків та журналістів з України, Білорусі, Росії та Німеччини відвідали місця пам’яті в Білорусі, Польщі та Німеччині.
Про мету поїздки та особливості культури пам’яті в Радянському Союзі і Білорусі читайте тут.
Наступна зупинка – Польща, невелике село Кшижова біля Вроцлава. До Другої світової війни ця територія належала Німеччині. Місце зустрічі для міжнародної команди істориків та журналістів було обрано не випадково. У цьому маленькому селі знаходиться фонд «Кшижова – за європейське взаєморозуміння», а також Міжнародній дім зустрічі молоді. Головне завдання фонду – польсько-німецьке примирення. Фонд розташований у колишньому маєтку німецького аристократа Гельмута фон Мольтке, який у воєнні роки організував тут антигітлерівський гурток. Тут же і відбулася історична подія, яка сприяла створенню фонду 1990 року та дала поштовх новому витку польсько-німецького примирення. 1989-го у Кшижовій зустрілися канцлер ФРН Гельмут Коль з першим прем’єр-міністром посткомуністичної Польщі Тадеушем Мазовецьким і була відслужена «меса примирення».
Загалом примирення між німцями та поляками після війни – складний і тривалий процес. Свою роль у пошуку взаєморозуміння між країнами відіграли церква, журналісти, молодіжний рух, освітяни, окремі політики.
Тож де, як не тут, обговорювати особливості історичної пам’яті в чотирьох країнах та шукати відповіді на складні питання: чи можливе нині примирення, взаєморозуміння та консолідація між різними націями?
Друга світова майже не цікавить пересічних людей ні в Німеччині, ні в пострадянських країнах
Під час обговорення з’ясувалося, що тема Другої світової війни з кожним роком все менше й менше цікавить людей, зокрема школярів. Німецькі колеги зауважують, що «нацистське минуле» – один із розділів у школярів, котрий не люблять, вони ним «перегодовані», крім того, багатьом дітям емігрантів зі Сходу ця тема абсолютно чужа.
Однакову проблему мають журналісти з чотирьох країн – під яким «соусом» подати Другу світову, щоб читачі захотіли вкотре про неї прочитати? Чи не тому майже всі статті на цю тему прив’язані до дат: Дня примирення, Дня Перемоги тощо. З’ясувалося, що історії фронтовиків, статті про вирішальні бої і хід війни вже нікому не цікаві. Натомість охоче читають історії маленьких людей на великій війні: як виживали на окупованій території, як ставилися загарбники до населення, чи розвивалися спорт і культура, яким було життя в єврейських гетто та інші. Такі історії вкотре дають можливість зрозуміти, що війна – це не лише фронт, це період, досвід, пережитий кожною окремою людиною. Саме такий індивідуальний досвід передається від покоління до покоління у кожній сім’ї, формуючи родинну пам’ять про Другу світову війну.
Як переосмислювали війну і розвивали культуру пам’яті в Німеччині
Цікавим досвідом було побачити війну очима іншої сторони, адже нам, громадянам пострадянських країн, так мало відомо про культуру пам’яті в Німеччині. Процес переосмислення минулого і розвиток культури пам’яті до об’єднання Німеччини відбувався по різному у НДР і ФРН.
У НДР творився новий міф – німецькі антифашисти спільно з радянськими військами звільнили Східну Німеччину і заснували нову антифашистський державу. Склалася культура пам’яті, що орієнтується на антифашизм. Були встановлені численні пам’ятники з червоним трикутником (Заксенхаузен і Бухенвальд). НДР відмовилася виступати в якості правонаступниці Третього Рейху і не виплачувала компенсацій і репарацій. Єдиним винятком був Радянський Союз. Голокост повністю замовчувався, ФРН розглядалася як фашистська держава. Лише 1988 року Німецька Демократична Республіка заявила про свою готовність виплатити компенсації жертвам-євреям, щоб її визнали Ізраїль і США.
У ФРН, так само як і в НДР, після закінчення війни тривав процес денацифікації, частина нацистів була засуджена і звільнена, але чимала кількість працювала в державному апараті. Загалом популярною у 50-ті роки була теорія про групу, яка склалася навколо Гітлера і спокусила народ; не говорили про Голокост і концтабори. Утім, ФРН визнала себе правонаступницею Третього Рейху і виплачувала репарації жертвам.
Лише у 1980-ті роки почала формуватися педагогіка меморіального комплексу. Нині в Німеччині існує 180 меморіалів. Це не тільки пам’ятні місця, а й освітні центри з власними педагогічними програмами. Цього року 5 найбільших меморіалів – Меморіал пам’яті убитих євреїв Європи, «Топографію терору» інформаційно-виставковий центр у Берліні та меморіальні комплекси на місці колишніх концтаборів «Дахау», «Заксенхаузен», «Бухенвальд» – відвідали 4,2 мільйона людей.
Про колишній концтабір, а нині музей Гросс-Розен
Важливою частиною поїздки було відвідання музею Гросс-Розен, де в роки війни був однойменний концтабір. Холодна, похмура погода в день відвідання музею підсилювала і так переповнені емоції. Гітлерівці збудували концтабір на місці колишньої гранітної каменоломні. Тисячі постійно напівголодних людей змушені були примусово працювати в гранітному кар’єрі. Невелика частина полонених виготовляла деталі до технічних пристроїв німецьких фірм, проте умови їхнього проживання та годування були такими ж, як і в працівників кар’єру. Окрім того, комендант табору час від часу влаштовував примусові боксерські раунди та футбольні матчі між полоненими і охоронцями. Як згадували полонені (фільм-спогад людей, які були в Гросс-Розені, показують у музеї – авт.): попри виснаження це був своєрідний шанс відомстити жорстоким наглядачам за всі муки.
Музей Гросс-Розен в Польщі
Нині на території музею відбудували кілька бараків, які облаштовані так, як в роки війни, і майже повністю передають атмосферу, яка панувала тоді.
Місця пам’яті у Вроцлаві
Місця пам’яті Вроцлава, який до війни був німецьким містом Бреслау, також тісно пов’язані із німецько-польським примиренням. Серед інших відвіданих місць варто відзначити Синагогу під Білим Лелекою. Збудована ще 1929 року, вона була другою за розмірами в Німеччині після берлінської. Проте в роки нацистського панування була майже зруйнованою. Руйнування продовжувалося і в роки існування Польської Народної Республіки. Майже 15 років знадобилося на відновлення синагоги, її відбудовували з 1996 до 2010 року. Нині в цій синагозі збирається не лише єврейська община, а й відбуваються концерти, вистави, освітні заходи, в яких беруть участь вроцлавці та гості міста.
Вроцлавська вулиця
Після відвідування таких історичних об’єктів Ірина Старовойт, учасниця поїздки з України, кандидат філологічних наук, викладач Львівського національного університету імені Івана Франка, зазначила:
– Місця, які ми відвідали, спонукали до того, що багато разів нам вдалося подумати не тільки про жертв обставин, а й про катів. І не тільки про те, що жертви були позбавлені можливості не стати жертвами, а й їхні діти і внуки залишили на собі цю травму. Так само і кати були позабвлені можливості стати кимось іншим, і нині їхні нащадки це відчувають на собі.
До теми: Полтавська Мазепіана – історична пам’ять як поле битви
