Те, що воно буде, не доводиться сумніватися: за справу взявся сам Президент України, а він, як відомо, людина слова.Сказав – бути, і вертикаль запрацювала. Обговорення концепції суспільного ( чи громадського) мовлення покотилося по країні. Серйозні люди взялися за серйозну справу.
Однак, перелік проблем, які медіа і громадські спільноти бачать у підходах до створення суспільного мовлення, значно довший за сам документ, що багатьом видається і закоротким, і занадто загальним.
Зауважу, що тут читачеві потрібно зробити для себе висновок: читати далі, чи ні, адже неясно, яким боком це торкається звичайних людей, глядачів і слухачів?
Відповім за вас, що таки варто, адже з одного боку це стосується ініціатив влади, до якої сьогодні всі прискіпливо приглядаються, а з іншого боку пропонується ідея, покликана зробити подію в медіа просторі України – інформувати суспільство про те, що йому потрібно. На відміну від комерційних каналів та інших медіа, які, буцімто транслюють лише те, що вигідно а)власнику; б)рекламодавцеві; с)владі ( оберіть варіант).
Що ж пропонується нам з вами, якщо про все це розповісти простою мовою.
Отже, у суспільства є певні потреби, які сьогодні не задовольняються в повній мірі існуючими медіа ресурсами. Мова документу: «Створення та розповсюдження інформаційно-публіцистичних, освітньо-наукових, культурно-просвітницьких, патріотично-виховних, розважально-розвиваючих, спортивно- оздоровчих та інших соціально-орієнтованих програм для всіх соціальних (статевих, вікових, етнічних, конфесійних, професійних, територіальних) груп українського суспільства, особливо - для дітей, юнацтва, молоді; сприяння організації безперервного дистанційного навчання громадян України..»
Все б нічого, якби ж то не шлях реалізації, який закладено в концепції. А він такий: реорганізувати існуючі державні канали в канали суспільного ( громадського) мовлення.
Перше питання, яке виникає: чи є у когось віра в те, що відбудеться переорієнтація колективів цих каналів на реалізацію потреб суспільства, якщо перед цим багато років поспіль вони переважно ( звісно, в першу чергу це стосується новинових та громадсько-політичних – програм) обслуговували потреби влади?
І це при тому, що контроль за організацією суспільного мовлення в Україні за текстом концепції покладається переважно на політичні інституції, як-то: сам Президент, Кабінет міністрів, фракції ВР.
Крім того, передбачається фінансування з державного бюджету, що не потребує коментарів, оскільки кожному зрозуміло, що виникає потреба «підтанцьовування» перед тими, хто замовляє музику.
Перспектива фінансування через внесення абонплати громадянами виглядає нереальною, а пропонований додатковий спосіб фінансування через продаж реклами критикується не тільки медіа спільнотою і рекламістами, а й багатьма представниками політикуму.
Не маю не меті втомлювати вас детальним розглядом тексту і його проблем. Буду конструктивним і прагну бути ще й реалістом.
А реалістична оцінка медіа ситуації якраз спонукає ставити хоча б таке запитання: а чи не запізно взялися за організацію суспільного мовлення, коли у медіа просторі відбувається значний перерозподіл, який стосується того, хто ж саме реально виробляє і хто доставляє новини до вух і очей споживачів?
Чи є реальними виробниками новин державні канали? А комерційні, де з «новин» нахабно стирчать вуха олігархів? Неодноразово, вмикаючи телевізор ввечері після роботи, чуєш про все те, що вдень вже прочитав на новинових он-лайн ресурсах. Щось прочитав, а щось і отримав від друзів, колег через соціальну мережу чи телефон. А це та інформація, яка створена часто без участі редакцій, і доставлена також без їх участі.
Виходить, що у створенні громадського медіа простору задіяно багато ньюсмейкерів, до яких можна зарахувати і численні друковані медіа, які хоч і належать власникам, проте реалізують редакційну політику, спрямовану безпосередньо в інтересах громадян ( вони ж покупці і передплатники).
А от в цьому професійному середовищі якраз сьогодні і не все гаразд. Чого варті лише обмеження у доступі до інформації.
Без сумніву, суспільне мовлення може бути, і за умови якісної організації процесу його створення, всіляко вітається спільнотою. Однак, єдине воно не зможе задовольнити всі інформаційні потреби суспільства, тим більше такого, яке прагне називатися громадянським.
Тому, насамкінець, дозволю собі пораду нашому пану Президенту – розширити зону своєї уваги, наполягати не тільки на створенні суспільного мовлення, а і на прийнятті чи виконанні вже існуючих законів, які стосуються доступу до інформації та організації роботи медіа організацій.
Порада безплатна, адже всі ми пливемо в одному човні, який називається таким гарним словом – Україна…
