Унаслідок не дуже сприятливих, м’яко кажучи, історичних обставин у суспільній свідомості багатьох осіб витворився певний стереотип щодо носіїв української мови. Мовляв, нею розмовляють лише селяни, інтелігенти, жителі західних областей, держслужбовці та частково кияни. А всі нормальні люди спілкуються, як їм здається, російською, мовою Пушкіна, Толстого, Лермонтова, «поета» Чехова і, звісно, Анни Ахматової. Хоч насправді це не зовсім російська, швидше її місцевий «южнорусский» варіант – з майже обов’язковим уживанням легендарного «шо» і не менш класичного «ге», включно з невитравним наголошуванням у словах типу «укрАинский».
Виплекана століттями переконаність частини співгромадян у вищості та престижності мови північно-східних братів і сестер призводить до того, що навіть селяни, нібито хранителі національних традицій і захисники українства, активно зрікаються рідної мови та, щойно сівши у маршрутку чи рейсовий автобус, добровільно починають гомоніти «по-городському». Ті ж «аномали», котрі демонструють відносну мовну стійкість, викликають ледь не подив. Його своєрідною квінтесенцією може бути запитання євпаторійських курортників родом десь із Пензи, адресоване матері маленького українця: «А что, мальчик вообще не говорит по-русски?» Ситуація переважної двомовності, в умовах якої об’єктивно живе наше суспільство, спричиняє немало курйозів, дотепних і повчальних водночас.
Наприклад, біля каси автостанції в Полтаві стоїть черга, повз яку намагається проскочити в міру нахабний добродій. У відповідь на свої не зовсім чемні зусилля (в дусі «мне очень надо») він чує зауваження, викарбуване чистою українською мовою: «Шановний, станьте, будь ласка, в чергу». На мить довкола западає тиша, а потім хтось, вийшовши зі стану легкого отетеріння, радить зухвальцю: «Мужчина, лучше станьте в очередь, бо це або вчителька, або націоналістка».
У подібний націоналістичний (чи, може, й антинаціоналістичний) сюжет вписується історія, що трапилася з відомим полтавським мовознавцем і його івано-франківським колегою в Харкові. Їдучи в таксі на залізничний вокзал, учені розмовляли дещо незвичною для водія мовою, себто максимально літературною українською. Таксиста це трохи напружувало, тому він, час від часу поглядаючи на пасажирів, цідив крізь зуби: «М-м, бандеровцы понаехали». Науковці, ясна річ, чули антинаціоналістичне сичання, але спочатку не звертали на нього увагу. Втім, згодом одному з них терпець урвався – полтавський лінгвіст не втримався і сказав водієві: «Шановний, а ми Вас до розмови не запрошували». «Шановний», однак, не вгавав, демонструючи й далі своє обурення «бандерівськими» (авжеж) клієнтами, і, зрештою, таки нарвався на «комплімент»: «Спиняй, гнидо, ми виходимо!» Таксист, дбаючи про заробіток, звісно, не зупинив авто, і справно довіз мовознавців до вокзалу, хоч потім і наговорив їм услід багато «гарних» слів.
Інший випадок відносить нас десь на початок 2000-их років. Уявіть собі картину: 25 серпня, щойно країна відзначила День Незалежності, у віконце газетного кіоску на пероні кримського курортного містечка зазирає чоловік і запитує: «Скажіть, а «Команду» не привЕзли?» З іншого боку ларька звучить відповідь тітоньки з нотками погано приховуваного роздратування: «Нет, газету не напечатали. Вы же [себто українці] вчера праздновали».
Але не скрізь так неприязно ставляться до української мови (включно з незабутнім щирим зізнанням однієї молодої полтавки: «Ненавижу этот дебильный язык»). Буквально минулого літа автор цих рядків, стоячи в магазинній черзі, став очевидцем куди приємнішого діалогу. Київський митець, який приїхав у Полтаву режисирувати відомий мазепинський фестиваль, вибирає сорти чаю і вишукано спілкується з продавцем. Жінка за прилавком просто вмліває від ораторських здібностей покупця і ніяк цьому не натішиться: «У Вас такой красивый украинский акцент». Я здивовано кажу режисерові: «Ви чуєте, це називається акцент». Так ніби людина говорить іноземною і в неї відчувається українська вимова (чи навпаки). На що продавець дещо сумно додає: «Нет, я просто имела в виду, что очень красивая речь. Я, к сожалению, не изучала в школе украинской мовы». Йдучи з крамниці, митець заохочує новонабуту шанувальницю обіцянкою, що за місяць він повернеться в Полтаву – і «ми тепер будемо спілкуватися частіше».
Гадаю, ледь не кожен із нас може навести подібні приклади з життя. Питання тільки в тому, що вже давно пора перейти від зачудування «распевным украинским языком», у чому багато хто зізнається, до практичних дій. Якщо ми справді частіше й чистіше будемо говорити українською мовою (навіть Азаров і Могильов стараються!), то згодом вона з розряду етнографічної екзотики перейде у стан норми, а непотрібні упередження залишаться в минулому. Як написав класик сучасної літератури Олександр Ірванець: «Рідна моя, українськая мова – житиме вічно, кльова, фірмова!»
