Політична команда «професіоналів» і «міцних господарників», здобувши не надто переконливу перемогу на президентських виборах 2010 р., відчула, однак неабиякий азарт і майже відразу заходилася боротися зі спадщиною своїх «помаранчевих» попередників. З особливим завзяттям «регіонали» та їхні сателіти взялися за перегляд ідеологічної сфери: рішенням донецького суду Бандеру позбавили звання Героя України, призначили керівником Інституту національної пам’яті комуніста Валерія Солдатенка, скопіювали північно-східну моду на георгіївські стрічки, надали перевагу лише одній православній конфесії, реанімували ідею написання спільних підручників з «общей истории», зареєстрували в парламенті законопроект «Про мови», що значно розширює сферу застосування російської, підігнали медіа-простір під малоросійсько-радянський стандарт. А віднедавна вони замахнулися й на таке осоружне «біло-блакитному» вуху обов’язкове дублювання українською мовою іноземних фільмів. Навесні 2010 р. з подачі невдовзі відставленого віце-прем’єра Семиноженка уряд призупинив дію постанови, що регулювала цю «злощасну» норму, проте, здається, остаточно не відмовилося від ідеї покінчити з нею. На заваді стали свідчення самих же кінопрокатників, які стверджують, що українські версії зарубіжних картин досить успішно йдуть у кінотеатрах країни. Відтак, проштовхнути потрібне рішення не вдалося, хоча питання залишається відкритим, про що, зокрема, свідчить нещодавня постанова Мінкульту, яка дозволяє вільний вибір мови дублювання, тільки б це робилося в Україні.
Якщо пригадуєте, процес українізації іноземних стрічок розпочався десь на початку 1990-их рр. Тоді чи не вперше герої та героїні латино- і просто американських фільмів («Я купую цю жінку», «Карусель», «Пасіонарія – квітка пристрасті», «Санта Барбара», «Династія», «Даллас») заговорили українською мовою. Ця новація викликала доволі неоднозначну реакцію в суспільстві, в тому числі – серед етнічних україномовних українців. Одні тішилися, інші обурювалися, але з часом невдоволення спало. Люди більш-менш спокійно дивилися незліченні «мильні опери», «жахалки», детективи, комедії, бойовики та мелодрами в україномовній версії. Що вже й казати про дітлахів, які з радістю стежили за пригодами каченяти Дафі, поросятка Поркі, моряка Папая, Вольтрона і трансформерів. Можливо, не надто помітно для себе вони вбирали, як губка, питомий український лексикон. Коли ж на блакитних екранах з’явився серіал про космічного прибульця Альфа, до «ящика» прикипіли і старші люди, а дотепні репліки інопланетянина (завдяки майстерній адаптації Олекси Негребецького) пішли гуляти в народ. Подібна участь, схоже, спіткає і мультсеріал «Сімпсони», за що таки слід подякувати акторській групі й перекладачеві Федору Сидоруку.
Здавалося, вже всі – й дорослі, і малі – переконалися у життєздатності та конкурентоспроможності україномовного кіно, але ж ні. Невзятим рубежем тривалий час залишалися кінотеатри, в яких за інерцією картини демонстрували російською. Змінити цю дещо химерну ситуацію у 2005 р. спробував тодішній віце-прем’єр із гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко. Він провів через уряд постанову, що забезпечувала і стимулювала виконання закону про обов’язкове дублювання чи субтитрування іноземних фільмів українською мовою. Звісно, великі дистрибуційні компанії відразу обурилися форсованими темпами переходу на державну мову, проте саме тоді одна за одною на екрани почали виходити голлівудські стрічки у добрих українських перекладах.
Як показали результати продажу квитків, україномовні версії фільмів «Тачки» й «Пірати Карибського моря» принесли кінотеатрам чималі прибутки. Отже, черговий міф був розвінчаний. Суспільство виявилось готовим дивитися на великих екранах кіно рідною мовою. Крім усього іншого, це не лише питання мови, а значною мірою й бізнесу, тому що перехід іноземних стрічок на україномовні рейки дає роботу багатьом вітчизняним фахівцям: перекладачам, акторам, звукорежисерам, які, на превеликий жаль, не надто перевантажені працею в національному кіновиробництві. Але частина дистриб’юторів, очевидно, не хоче зайвий раз витрачати кошти, бо ж набагато легше купити готові фільмокопії у Росії (і таким чином підтримати тамтешній ринок), ніж попрацювати над їхньою адаптацією в Україні. Водночас інші розповсюджувачі найважливішого з мистецтв навпаки створюють технічну базу для якісного дублювання, щоб не доводилося «вилизувати» звук у дорогих закордонних студіях.
Років зо три-чотири тому, коли знову при владі був уряд Януковича, українізація кінопростору дещо пригальмувала: вкотре запротестували дистриб’ютори, з’явилися судові позови про захист прав російськомовного населення, пролунали незрозумілі заяви тодішнього гуманітарного віце-прем’єра Дмитра Табачника про те, що Бунюеля і арт-хаузне кіно неможливо дивитись українською, був підписаний меморандум між Мінкультом і кінорозповсюджувачами, які нібито погоджувалися українізуватися, однак не у близькій перспективі. Словом, створювалися необхідні підстави для того, щоб уповільнити перехід на державну мову, а деякі мережі кінотеатрів навіть удалися до страйків і в окремі дні не працювали. Утім, широкої громадської підтримки вони не здобули. Натомість (після дострокових виборів 2007 р. і повернення до влади уряду Тимошенко) отримали у відповідь ще одну міністерську постанову Вовкуна, затримку з видачею прокатних посвідчень для недубльованих фільмів і марші українського глядача вулицями міст.
Так чи інакше, але герої закордонних стрічок активніше заговорили українською, а разом з ними – і глядачі. Проте набагато краще було б, якби ми чули живу рідну мову не лише з уст людожера Шрека чи пірата Карибського моря Джека Горобця, але й від наших сучасників. Щоб ми нарешті стали свідками втілення у життя гасла «Від кіно українською – до українського кіно», хоч як би не заважали цьому деякі недоброзичливці з різних трибун і кабінетів, які, схоже, досі живуть за відомим принципом тьоті Моті з Курська «Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной».
