Якщо ви намагаєтеся пізнати світ з новин, то напевно переконані у тому, що Україна прямує до Європи, або ще більше – завжди була часткою Європи згідно з певними історичними та культурними причинами.
І ніхто не має права змусити вас повірити в інше, хіба що троє пасажирів поїзда «Київ – Варшава», які недавно зійшли з нього у столиці, що має означати щасливе повернення на батьківщину.
Власне, нічого екстраординарного не відбулося: можливо тільки з’явилося стійке переконання, що наш український потяг не тільки не від’їхав від своєї совкової станції, а навіть впевнено рухається в протилежному напрямку.
Першим "приємним" відкриттям став вагон, «міжнародність» якого підтверджував хіба туалетний папір у клозеті, тоді як все інше свідчило: ветеран пережив не одного генсека, курсуючи між Дебальцевим та Хмельницьким, але чимось провинився і був засланий на непочесну дипломатичну роботу – возити наївних східняків до Польщі і назад.
Горе нам, недосвідченим і несвідомим: провідниця переконувала нас, що у нашому, хоч і старенькому вагоні і тепліше, і зручніше, ніж у польських, які теж були у складі поїзда. Правда була прозаїчніша і проявилася дещо пізніше.
Але спасибі провідниці, яка відвернула нас від сумних думок: на питання «Як вас зовуть?» відповіла майже пошепки: «Мене не зовуть, я сама приходжу!».
Як виявилося пізніше, так приходить не тільки вона, але і польські митники, які цілком законно робили митний огляд вагону №2, розпочавши його о першій ночі і закінчивши о четвертій.
Ніхто не зняв ще серіалу з назвою «Митники», а цілком даремно. Глядача б зацікавило, як п’ятеро мужніх чоловіків у формі з шуруповертами в руках і коротко стрижена білявка з довжелезною викруткою трощать нещасний український вагон-ветеран. Зривають обшивку зі стелі і стін, мало не з сонними пасажирами знімають полиці і виносять їх в коридор, відкручують і навіть просто ламають з видимим задоволенням поручні і карнизи.
Їх праця недаремна, адже мало не з кожної шпарини витягаються блоки з цигарками, іншими словами контрабанда, вкидаються до великих синіх мішків, які потім виносятся у невідомому напрямку.
Для трійки українців, які спостерігали незвичне нічне шоу зі свого купе, все виглядало якось нереально: думалося, що все це лишилося десь у дев’яностих, коли жителі прикордонних районів заробляли свій перший мільйон.
Тим часом митники, закінчуючи свій погром, дісталися таки до останнього купе, в якому їхала наша трійка, не зовсім церемонно випровадили пасажирів у коридор і дослідивши за допомогою невідомого приладу полиці, зірвали обшивку на одній з них (саме на ній перед цим лежав автор цих рядків), після чого почали витягати звідти упаковки цигарок.
Трохи стривожений, намагаюся пожартувати польською: «Jestem nie palacy”, на що митник зреагував “To moze pan jest sprzedajancy?”, чим відразу відбив бажання розвивати тему далі.
Врешті поляки покинули суверенну територію вагону, лишивши за собою розібрані панелі, шматки пінопласту та зняті полиці у проході, дозволивши найбільш нетерплячим врешті сходити до туалету.
І тут пасажири стали свідками вельми цікавого продовження шоу: провідники вагону, теж з шуруповертами і викрутками в руках, почали мовчки приводити вагон до ладу, з не меншою вправністю, ніж їхні польські «супротивники» його розбирали. Виглядало все, неначе добре навчена бригада складальників з меблевої фабрики виконувала якусь позапланову роботу на виїзді.
Свою розкручену і обідрану полицю трійка чіпляла самотужки.
Квитки назад дісталися до того ж таки другого вагону, в який українці заходили як в рідний, шукаючи поглядом завдані під час минулих нічних подій подряпини і обвислі полиці.
Так і привіз нас поїзд назад, у нашу «Європу», з якої ми, здається, ніколи і не виїдемо, хоч якою б євроінтеграцією нас не зваблювали…
