Матеріальна скрута, неможливість професійної самореалізації або, в найкращому разі, жага мандрів і нових вражень спонукали мільйони українських громадян шукати щастя закордоном. «Українці мігрують, і є всі підстави вважати, що мігрують масово. Українці мігрують і мімікрують – перед загрозою поліційних затримань, облав і депортацій. Незважаючи на чималий ризик опинитись у рабстві, в’язниці чи борделі, українці все одно мігрують», – писав майже десять років тому Юрій Андрухович в есеї «Місце зустрічі Germaschka».
Підрахувати справжню кількість українських заробітчан – завдання не з простих, тому що слід брати до уваги як офіційно найнятих працівників, так і нелегалів. Хоча певна статистика міграційних процесів все ж таки є: за даними комплексного дослідження Інституту народознавства НАН України 2009 р., нині у світі налічується до 4,5 мільйонів трудових мігрантів. Основна частина (2-3 млн.) працює на неозорих просторах Росії, трохи менше (1,7 млн.) – в Європі, решта – у США, Канаді, Австралії та інших країнах. Як казав один знайомий, Батьківщину не обирають, а місце проживання – так.
Дуже часто українцям, зрештою, як і усім мігрантам, доводиться починати життя спочатку, проте немало з них, пройшовши горнило заробітчанства, таки стають успішними людьми. Звісно, ще зарано говорити про українську експансію, але, кажуть, один наш став мером якогось португальського містечка (до речі, ви помічали, як Португалія голосує за Україну на «Євробаченні»?), а українська мова, жартують, скоро буде другою державною в Італії.
Урешті-решт, не забуваймо про вдалі професійні кар’єри братів-боксерів Кличків, футболістів Андрія Шевченка, Андрія Вороніна й Анатолія Тимощука, режисера Вадима Перельмана, письменників Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Сергія Жадана і Тараса Прохаська, професора Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської, моделі Ольги Куриленко, рок-гурту «Гайдамаки»... Їхні особисті досягнення спонукають світ трохи більше цікавитися загадковою країною на Сході Європи та хоча б якось реабілітують образ України, що регулярно дискредитується місцевим «бомондом».
Дехто іноді звинувачує заробітчан у тому, що вони залишили країну в скрутний момент і люблять її на відстані, та ще й повчають «звідти» залишенців, як їм жити «тут». Почасти це небезпідставні закиди, але задумаймось, чим вони викликані. Чи дала Українська держава мільйонами своїх громадян чіткий і виразний сигнал: «Повертайтесь, ви нам потрібні!»? Визнаймо відверто: подібний месидж не пролунав, хоча певні декларації в цьому дусі шість років тому проголошувала новопостала «помаранчева» влада, що обіцяла взяти на державну службу випускників західних університетів. Між іншим, про те ж саме нині говорить заступниця глави Адміністрації Президента Ганна Герман. Мовляв, нам дуже потрібні «гарвардські хлопчики», частина з яких уже начебто працює з Віктором Януковичем у дорадчому режимі.
Утім, спеціалістів із дипломами Гарварду чи Кембриджу ми так і не побачили за часів президентури Віктора Ющенка, на відміну від Грузії, де урядує справді молода європейськи зорієнтована команда. Пригадується, під час однієї теледискусії екс-міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко зневажливо кинув викладачеві Києво-Могилянської академії Михайлу Винницькому, який здобув ступінь доктора філософії (PhD) у престижному британському університеті та приїхав працювати в Україну: «Ми оскфордів не закінчували». Це вислів перегукується з не менш сакраментальним зізнанням: «Мы академиев не кончали» і якнайкраще ілюструє справжнє ставлення можновладців до цінностей «гнилого буржуазного» Заходу.
Між тим, знання, досвід і талант (а не лише чималі суми грошових переказів) закордонних українців можуть стати нам у великій пригоді. Причому для блага Батьківщини необов’язково, хоча, звісно, й бажано, повертатися додому. Авіарейси за відносно доступними цінами допомагають долати величезні відстані швидше, ніж поїзд Полтава-Київ, не кажучи вже про запаморочливий маршрут Харків-Ужгород, а відтак драматизм ситуації суттєво зменшується. Свого часу сотні тисяч турків подалися в Німеччину і загалом успішно інтегрувалися в тамтешнє суспільство (щоправда, федеральний канцлер Ангела Меркель нещодавно критично оцінила політику мультикультуралізму). Згадаймо популярність їхньої національної кухні, перемоги на кінофестивалях німецьких режисерів із турецькими прізвищами чи політичну кар’єру депутата Європарламенту від Партії зелених Німеччини Джема Оздеміра. Здобувши західний досвід і не втративши власної східної ідентичності, багато турків повернулися додому – і змінили Туреччину до непізнаваності, перетворивши її на туристичну й торговельну Мекку. Подібний шлях нині проходить і Польща: люди, які раніше активно штурмували Дублін та Лондон, уже потроху пакують валізи. Але навіть якщо вони й продовжують жити закордоном, то всіляко намагаються популяризувати свою Батьківщину, адже на вулицях, скажімо, британської столиці можна зустріти біг-борди «Відпочивайте у Кракові».
Якось намовляючи свого товариша нарешті повернутися з Англії, де він мешкає вже десять років, я процитував йому «провокаційні» рядки з вірша Тараса Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину шукати доброго добра». І невдовзі отримав від нього таку ж поетичну відповідь у характерному для друга жартівливому стилі: «Є на світі Україна, і Дніпро у нас «ніштяк», от заробимо грошей і повернемось. Ось так». Сподіваюся, що позитивні приклади турків і поляків незабаром наслідуватимуть й українці, в тому числі мій добрий приятель, як він сам себе називає, «син народу, що вгору йде».
