Маніяк, який у Полтаві вбивав дітей, живий і просить захисту у Європи

Зараз він звертається до Європейського суду за захистом.

Справу Сергія Щербакова, ті, хто у силу своїх професійних обов’язків причетний до неї, пам’ятають до подробиць.

– А як ви думаєте, такі справи забуваються? – відповів запитанням журналісту Віктор Філенко, колишній начальник карного розшуку відділу міліції Київського району Полтави, на території якого Щербаков скоїв перший із серії злочин.  – Я навіть обличчя його пам’ятаю. Пам’ятаю, як він розповідав про злочини – буденно, наче звичні події переповідав. А пам’ять у нього феноменальна. Коли відтворювали злочини, міг плутатись у числах, але видавав хронологію подій із точністю ледь не до секунди. І місця злочинів вказував ледь не до сантиметра. Та ви поговоріть з оперативниками, які безпосередньо з ним працювали. Вони таку глобальну роботу проробили! До речі, розшуком цієї дитини займались добросовісно, одні з кращих працівників, які робили все можливе. Та й неможливе.

Сер­гій Ще­р­ба­ков. 1958 ро­ку на­ро­джен­ня, вперше був за­су­дже­ний у 1979 ро­ці до три­ва­ло­го те­рмі­ну ув’я­з­нен­ня за спри­чи­нен­ня тя­ж­ких ті­ле­с­них ушко­джень. Пе­ре­бу­ва­ю­чи в мі­с­цях по­з­ба­в­лен­ня во­лі, отри­мав ще один те­р­мін за зло­чин, вчи­не­ний вже там. На сво­бо­ду вийшов у 1985 ро­ці. Ме­ш­ка­нець Пол­та­ви, про­жи­вав у мі­к­ро­ра­йо­ні Бра­ї­л­ки. Пра­цю­вав воді­єм в ав­то­го­с­по­дар­с­т­ві пол­та­в­сь­ко­го об­ла­с­но­го управ­лін­ня охо­ро­ни здо­ро­в’я, але пот­ра­пив в ДТП і де­який час до аре­ш­ту пра­цю­вав там му­ля­ром. Од­ру­же­ним не був, мав ма­тір, бра­та, ма­ле­нь­ку пле­мін­ни­цю. Про­тя­гом ро­ку, з жо­в­т­ня 1993 по ве­ре­сень 1994 року ви­кра­дав, зну­ща­в­ся та вби­вав ді­тей, аби за­до­во­ль­ни­ти свій се­к­су­а­ль­ний по­тяг до них. Ви­ко­ри­с­то­ву­вав для цьо­го ав­то­мо­бі­лі, на яких їз­див за до­ві­ре­ні­с­тю. АБИ НАГАДАТИ ТА ВБЕРЕГТИ Журналісту «Кола» вдалось поговорити із колишніми оперативниками, які працювали по справі Щербакова. Вони погодились згадати її подробиці, поговорити з журналістом, лише коли дізналися про мету, яку редакція переслідує цією публікацією. Не заради подробиць та сенсації з’явилась ідея згадати ті події – заради того, аби застерегти. Батьків – аби берегли своїх дітей, а людей, котрі давали присягу служити народу України – аби таки йому служили, на всіх рівнях влади. Редакція висловлює подяку їм за розуміння і відвертість. Як тим, котрі погодились говорити від свого імені, так і тим, котрі побажали залишитись невідомими. Отже, ось, що вони розповіли.

Віктор Філенко вважає, що його оперативники зробили все можливе аби злочинця було покарано ПЕРШУ ЖЕРТВУ ВИКРАВ ВІД ШКОЛИ 5 жовтня 1993 року, вечір. Керуючи чужими «Жигулями», Сергій Шербаков на вулиці Половка, поблизу школи №25 підібрав 11-річного хлопчика. Щербаков мав намір задовольнити свою статеву пристрасть до дитини. Для того аби розпочати розмову, попросив показати дорогу, а коли хлопчик почав пояснювати, запросив в автомобіль, а заодно пообіцяв підвезти додому. Хлопчик сів у машину незнайомця, а коли зрозумів, що потрапив у небезпеку, спробував вискочити з авто на ходу. Щербаков прив’язав дитину за шию до сидіння. Виїхав за місто, зрозумів, що хлопчик помер – задушився зашморгом. Дитячий труп Щербаков закопав у полі, біля села Витівки, Полтавського району. Про зникнення сина мати загиблого повідомила вже наступного дня у райвідділ. Тоді в черговій частині заяву у неї не прийняли. У райвідділі було свято – день працівників карного розшуку.

– Про те, що заяву не прийняли, я дізнався вже пізніше, – зізнається колишній оперативник Сергій Малиновський. – Хоча, аби прийняли тоді заяву та почали шукати, ролі це не відіграло б ніякої. Дитина була вже мертвою давно. Не було й свідка, який бачив хоча б машину Щербакова поряд зі школою чи взагалі на тій вулиці. Хоча в пошуках ми заходили в кожен будинок на вулиці й сусідніх. Тоді ж майже жоден ліхтар на вулицях тих не горів, а було вже темно. Та й громадський транспорт не їздив тими дорогами, увечері було безлюдно. Була версія, що хлопчик втік із дому. У нього були складні стосунки з вітчимом. Навіть на дачі знайшли схрон, куди хлопець склав харчі, вудочки, одяг – його друзі показали. Може, й справді хотів піти. Підозрювали й вітчима. Та що там, батька рідного підозрювали! Всіх родичів і знайомих перевіряли. Пішли вже на повторне коло перевіряти причетність їхню до зникнення дитини. От вийшла дитина з школи, попрощалася з однокласниками. А далі?

«НЕ ШУКАЙ ЙОГО, СИНОК, ВІН САМ ПРИЙДЕ»

– Пошуки тривали кілька місяців, коли мені зателефонувала  з обласного управління міліції колега, котра очолювала розшук безвісти зниклих, й сказала, що поїдемо за підказкою до бабки, – розповідає далі колишній опер. – Я взагалі ніколи не вірив у ці різні надлюдські можливості, але наказ начальства…Взяв із собою купу фотографій безвісти зниклих, серед них були й знімки тих людей, котрих я знав точно, що вже немає живих. Поїхали в Опішню. Звичайна сільська хата, звичайна бабуся в хустині, ікони, свічки в хаті. Взяла пачку фото, відібрала відразу тих, яких нема живих. Серед них був і хлопчик, заради якого ми приїхали. Спитав у неї, як він загинув, вона сказала, що в муках страшних, його вбито. «Хто це зробив?». Не каже, лише повторює: «Звір, звір!». Потім заспокоїлась трохи й сказала, що у вбивці шрами на обличчі й ногах. Розгорнув карту, попросив аби показала, де він зараз. Вона відразу ткнула пальцем на Браїлки. Просив, аби дала хоч якусь ще підказку, де шукати вбивцю, а вона: «Не шукай його синок, не знайдеш, він сам прийде». Вже пізніше я дізнався, що Щербаков жив на Браїлках.

ДРУГЕ ВБИВСТВО

Квітень  1994 року. Про цей злочин тоді писали полтавські газети. В Полтаві  Шербаков серед білого дня краде ще одну дитину. Восьмирічний хлопчик відпросився у батьків погуляти з товаришем до річки, потім зайшов до нього додому, вийшов звідти, а далі його слід загубився. Про долю сина батьки не знатимуть аж до осені 1994 року. Не зможе підказати навіть болгарська ясновидиця Ванга, до якої, доведений до відчаю, батько їздитиме по допомогу... Хлопчика Щербаков затяг у машину. Прив’язав за шию до сидіння автомобіля, як він уже це робив раніше, і поїхав за місто. Коли доїхав до Затуринського промвузла, помітив, що мертвий. Там, у безлюдному місці, в полі, він і закопав дитячий труп.

ПОРНОГРАФІЧНІ ДИТЯЧІ ФОТО СТАЛИ ДОКАЗАМИ СЛІДСТВА

– Статеві акти з хлопчиками у Щербакова були ще на «зоні». Коли він вийшов та спробував завести стосунки із жінками, щось у нього не вийшло, – каже Сергій Малиновський. – Із одним із потерпілих дітей він мав часті статеві стосунки, це Щербаков розповів. Але його він не ґвалтував. Просто купував. У нього на роботі, в приміщенні, за електролічильником, знайшли під час обшуку фотоплівки з оголеними дітьми. Там були і кадри з цим хлопцем на фоні автомобіля, на якому було видно номери машини. Крім того знайшли там знімки дітей, котрі просто гралися на дитячих майданчиках, зроблені Щербаковим. А в його машині – зашморг, який Щербаков весь час возив із собою.

У ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ВІДМОВЛЯТЬ

Кінець грудня  1993 року. В центрі міста помітив хлопчину, котрий намагався вибити скло газетного кіоску поблизу ЦУМу. Представившись міліціонером, педофіл забирає хлопчака начебто в райвідділ міліції, вивозить за місто. Вранці привозить назад, дитину підбирає міліцейський патруль і передає батькам. Кримінальну справу за цим фактом порушать лише через рік.

Місяць потому. Червень 1994 року, Полтава. Щербаков викрав ще одного підлітка. Батьки написали в міліції заяву про це відразу ж. Хлопця направили на судово-медичний огляд, висновки котрого будуть – тілесні ушкодження, насильницькі дії сексуального характеру. Утім, пізніше у порушенні кримінальної справи прокуратура відмовить, начебто на прохання матері потерпілого.

СЕКСУАЛЬНІ ЗЛОЧИНИ ЩОДО ДІТЕЙ ЗАМОВЧУВАЛИ

Зникнення хлопчиків, вбитих Щербаковим оперативники, що займалися їхнім розшуком ніяк не пов’язували із серією зґвалтувань. Бо не знали про них. – На жодній оперативній нараді не прозвучало інформації про це, – каже Сергій Малиновський. – А були випадки, коли його реально могли зупинити! Злочинця тричі могли затримати.

Початок літа 1994 року, Полтавський район. Від збоченця постраждав дев’ятирічний хлопчик. Його рідні розповіли про це дільничному інспектору міліції. Та заяву про злочин від матері постраждалої дитини прийняли лише восени, тобто через кілька днів після того, як Щербаков був затриманий. І через кілька місяців після злочину. Через місяць, Полтава. Щербаков намагається викрасти ще одну дитину. Хлопчик виривається, біжить до чоловіка, котрий проходить повз і розповідає, що його хотів викрасти чоловік на машині. Перехожий кидається до автомобіля, але машина вже від’їхала.

Того ж місяця, територія Октябрського району Полтави. Діти запускають повітряного змія. Щербаков під’їжджає до одного з хлопчаків і намагається затягти в машину. Дев’ятирічного малого врятувало лише те, що йому на допомогу кинувся старший на кілька років брат, а діти відбивалися тим самим повітряним змієм. Хлопчаки розповіли про пригоду батькам. Дорослі звернулися до райвідділу міліції, написали заяву про спробу викрадення дитини. Причому діти чітко описували нападника та вказували номери машини. Утім, у міліції повірять їхнім розповідям тільки, коли Щербаков вже кілька місяців знаходитиметься під арештом і писатиме явки з повинною.

ВБИВЦЮ-МАНІЯКА  ЗАТРИМАЛИ ЗАВДЯКИ ДИТИНІ Те, що у райвідділі заяву про спробу викрадення поклали під сукно, ледь не коштувало життя іншій дитині. Після останньої  невдалої спроби Щербаков тяжко травмував підлітка. Дивом хлопець залишається живим, знаходить сили дійти додому, детально описати злочинця та його автомобіль. Щербакова знаходять саме завдяки цій інформації буквально за два дні.

– Коли я дізнався, що в Полтавському райвідділі є затриманий, якого підозрюють у сексуальних злочинах щодо дітей, відразу зв’язався з операми звідти і спитав про шрами, – пригадує Сергій Малиновський. – Мені відповіли, що шрами є, на голові й ногах. Як і казала та бабка!

АБИ ЗНАЙТИ ТІЛО СИНА, БАТЬКО ЗВЕРНУВСЯ ДО ЖУРНАЛІСТА Сергій Щербаков вже був заарештований. Пройшовши «школу» в місцях позбав- лення волі, він лише сміявся на тими заходами, які намагалися застосовувати розшуківці, аби він почав говорити.

Тим часом чутки, що затримано маніяка розлетілись Полтавою.

– Довелося в слідчому ізоляторі організувати цілодобове спостереження за ним, – розповідає Сергій Малиновський. – Бо наступного дня всі батьки вже були під стінами ізолятора. Ми дійсно остерігалися, що він так і не встигне розповісти нічого, зокрема, куди подів тіла дітей.

Тоді, ніби використовуючи останній шанс, батько одного з загиблих дітей, звернувся до журналістів. У газеті «Вечірня Полтава» вийшла стаття – звернення батька дитини до вбивці з проханням розповісти, де він подів тіло його дитини. Досі вважалось, що саме ця стаття дала поштовх до зізнань Щербакова.

«Колу» вдалося знайти автора цього матеріалу, зараз редактора відомого московського видання, Оксану Корольову. Ось, що вона пригадує:

– Ми з ним сиділи в коридорі – вагітна я і колись сильний і гарний, а зараз зломлений і пригнічений він – і плакали обидва беззвучно, тому що плакати вголос непристойно. А ще був страх не зуміти висловити почуття, не зуміти передати біль втрати, і в той же час не зірватися на бабське голосіння... Ну я і вирішила писати від імені батька. І якщо чесно, я не дуже люблю згадувати цю історію, тому що мені здавалося незрозумілим – навіщо вивертати душу людини, якщо від цього немає ніякої користі? Якщо очі приреченого малюка не змогли урезонити мерзотника, хіба зможуть подіяти на нього якісь там слова провінційної журналісточки в якійсь там щотижневій газеті? Він, мабуть, і зовсім газет не читає! А виставляти своє горе на обговорення всього міста ... чи потрібно? До речі, я питала батька, чи дійсно хоче він, щоб вся Полтава знала про його горе? І він тоді відповів щось на зразок того, що якщо навіть йому ця стаття не допоможе, хай інші будуть насторожі, і дітей своїх бережуть ретельніше ...

ЩЕРБАКОВ ПОЧАВ ЗІЗНАВАТИСЬ, АЛЕ В ОБМІН НА БЛАГА Насправді, як стало відомо зараз, не стаття, яку в ізоляторі таки прочитав вбивця подіяла на нього. Оксана Корольова була права в своєму передчутті.

– Він майже два місяці мовчав, – розповідає один з оперативників. – Тоді придумали таке. Сказали йому, що саперну лопатку, яку у нього знайшли у машині, і якою він копав дітям могили відправили на експертизу, котра точно встановить, звідки земля, що на лопаті.  Взяли з нього пояснення, він розповів ніби копав десь на дачі чи рибалці. А наступного дня принесли йому папір із печатками та підписами, сказали, що то акт експерта, який не підтвердив його інформації – взяті з вказаних ним місць зразки ґрунту не співпадають із тими, що на лопаті. Це була неправда, такого акту не існувало. Та він несподівано повірив печаткам. Сказав, що буде говорити. Але лише за умови, що йому нададуть окрему камеру, будуть щотижня возити додому, де у нього є начебто улюблена племінниця, годуватимуть замовленими стравами. І що буде розповідати лише по епізоду в два тижні. З його умовами погодились. Навіть додому возили.

Возили оперативники Щербакова не під посиленим конвоєм, а самі, в звичайній легковушці, вночі, аби не привертати увагу. Всупереч своїм службовим інструкціям, буквально йдучи на серйозне посадове порушення, оперативники ризикнули, аби дізнатись правду.

ЖЕРТВ МАНІЯКА БУЛО БІЛЬШЕ Щербаков давав по зізнанню на два тижні, як і пообіцяв. При чому, розповів про більше епізодів, ніж удалося довести слідству. Ще майже десятку зізнань Щербакова (до суду дійшло десять епізодів), два з яких – вбивства, не знайшли доказів.

Батьки деяких дітей відмовлялись оприлюднювати свою біду, аби не травмувати й далі дитячу психіку. Деяких дітей, про яких розповідав злочинець, не вдалося знайти. Як і трупи ще двох хлопчиків, у вбивстві яких Щербаков зізнався.

– Один з хлопчиків, тіло якого так і не знайшли, там, де вказував затриманий, був у розшуку як безвісти зниклий, – говорить Сергій Малиновський. – Зник він у Чутівському районі. Іншу дитину він ніби закопав у лісі під Котельвою. Тоді той район у лісному масиві нам допомогли прочісувати курсанти військового училища зв’язку. Й цього тіла не знайшли.

Та є й думка, що таким чином Щербаков тягнув час і приписував собі злочини, які не скоював. Аби довше прожити, адже розумів, яке покарання йому загрожує. – Думаю, що про чутівського хлопчика він міг прочитати десь у газеті, бо, кажу ж, пам’ять у нього була феноменальна, а у цьому випадку він чомусь забув, де саме закопав тіло, – припускає Віктор Філенко. Зараз Сергію Щербакову 52 роки. Як тоді, у дев’яності роки, писали газети, експерти визнали його осудним, тобто психічних хвороб не знайшли. Сам він визнав свою провину частково – заперечував, що вбивства скоїв навмисне. Із неофіційних, але достовірних джерел стало відомо, що зараз він перебуває у колонії в Житомирській області. Два останні роки поспіль в’язень пише скарги в Європейськи суд з прав людини, аби там оскаржили вирок.

Оперативники, які займались справою Щербакова, на пенсії. – Будете говорити з Щербаковим, привіт від мене не передавайте, – сказав журналісту «Кола» один із них. – Я був впевнений, що його розстріляють. А скільки разів виникало бажання вбити його власноруч...

Р. S. АВТОР МАТЕРІАЛУ ВИСЛОВЛЮЄ ПОДЯКУ КОЛЕКТИВУ РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ «ВЕЧІРНЯ ПОЛТАВА» ЗА НАДАННЯ АРХІВНИХ МАТЕРІАЛІВ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ЦІЄЇ ПУБЛІКАЦІЇ. Сме­р­т­на ка­ра в Укра­ї­ні та за кордоном

Шериф американського міста Абердин (Піденна Дакота) демонструє спеціальну карту. на ній позначені райони іста, де недозволено законом селитися людям, засудженим раніше за сексуальні злочини Ві­д­су­т­ність сме­р­т­ної ка­ри є обо­в’я­з­ко­вою умо­вою для пе­ре­бу­ван­ня дер­жа­ви в Ра­ді Єв­ро­пи. Це ста­ло од­ні­єю з при­чин ска­су­ван­ня сме­р­т­ної ка­ри в Укра­ї­ні, де мо­ра­то­рій на ви­ко­нан­ня сме­р­т­них ви­ро­ків упе­р­ше по­чав ді­я­ти в 1995 ро­ку, не­за­до­в­го до всту­пу в цю мі­ж­на­ро­д­ну ор­га­ні­за­цію. Про­те че­рез кі­ль­ка мі­ся­ців сме­р­т­ні ви­ро­ки зно­ву про­до­в­жи­ли ви­ко­ну­ва­ти, дій­шо­в­ши ви­сно­в­ку, що рі­шен­ня про мо­ра­то­рій бу­ло при­йн­я­то без до­три­ман­ня на­ле­ж­ної про­це­ду­ри.

В американській в'язниці іноді "гадають на смертну кару" Такий стан ре­чей міг при­з­ве­с­ти до ви­клю­чен­ня Укра­ї­ни з Ра­ди Єв­ро­пи, але в 1997 ро­ці мо­ра­то­рій на ви­ко­нан­ня сме­р­т­них ви­ро­ків зно­ву по­чав ді­я­ти, і з тих пір в Укра­ї­ні вже ні­ко­ли ні­ко­го не стра­чу­ва­ли. 29 гру­д­ня 1999 ро­ку Кон­сти­ту­цій­ний Суд Укра­ї­ни ви­знав, що сме­р­т­на ка­ра су­пе­ре­чить Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни, чим ос­та­то­ч­но за­крив шлях до її ві­д­но­в­лен­ня. У зв’я­з­ку з цим, у 2000 ро­ці Вер­хо­в­на Ра­да Укра­ї­ни вне­с­ла змі­ни до Кри­мі­на­ль­но­го Ко­де­к­су Укра­ї­ни, яки­ми ос­та­то­ч­но ви­лу­чи­ла по­нят­тя «сме­р­т­на ка­ра» з офі­цій­но­го спи­с­ку кри­мі­на­ль­них по­ка­рань Укра­ї­ни.

22 лю­то­го ро­ку у Вер­хо­в­ній Ра­ді за­ре­є­с­т­ру­ва­ли за­ко­но­п­ро­ект що­до впро­ва­джен­ня сме­р­т­ної ка­ри як ви­ду по­ка­ран­ня за тя­ж­кі та осо­б­ли­во тя­ж­кі зло­чи­ни. Іні­ці­а­то­ром ви­сту­пив ко­му­ніст Пе­т­ро Си­мо­не­н­ко. Ни­ні законопроект зна­хо­дить­ся на ро­з­г­ля­ді. Пра­во­за­хи­с­ни­ки до ньо­го ста­в­лять­ся по-­рі­з­но­му: опо­не­н­ти про­ект за­ко­ну на­зи­ва­ють ан­ти­ко­н­с­ти­ту­цій­ним – адже Кон­сти­ту­ція за­хи­щає пра­во лю­ди­ни на жит­тя. При­хи­ль­ни­ки на­во­дять у при­к­лад США: там пе­рі­о­ди­ч­но у окре­мих шта­тах по­но­в­лю­ють сме­р­т­ну ка­ру, ко­ли кі­ль­кість ув’я­з­не­них стає кри­ти­ч­ною.