Думаю, мені ще з дитинства одночасно поталанило і навпаки. З усіх найближчих родичів тільки батько працює не в сфері охорони здоров’я. Решта сім`ї старанно стерегла здоров’я людей і мене в тому числі. Тому твердо знав – лікарям в руки краще не потрапляти. Принаймні живим. :) Так і було. До 23 років я тільки два дні лежав в лікарні і то, як хворів пневмонією. А в 23 мене закрили в лікарні по-серйозному. Так як не закрити, якщо переломи двох ніг.
На все життя запам’ятаю жарт знайомого анестезіолога в операційній: «Навіщо тобі наркоз? Зараз ми тебе поліном по голові…» Або коли після другої операції на гомілці хірург пробубнів: «Чо сидиш, бери тапки і шуруй з операційної.» :)
До речі «іатофобія» - це страх потрапити на прийом до лікарів. Це не зовсім відображає моє ставлення до людей в білих халатах, але все ж…
Тому примусити себе зазирнути до полтавських поліклінік без причини було важкувато. Тому вирішив розпочати з вечірнього дзвінка у полтавську швидку.
- Добрий вечір, зробіть щось! У мене вовчанка!
Такого жарту ви мабуть очікували, але… У мене швагро працює на швидкій, тому знаю що працювати там нелегко. Та й ідіотських дзвінків і так вистачає.
- Добрий вечір, це швидка?
- Так. Що у вас сталось?
- Та температура підскочила, простуда мабуть, - розповідаю я. Але не перебільшую, я ж не хочу, щоб до мене приїхали.
- Висока?
- Та 37,5.
- А ви якісь ліки приймаєте?
- Так. Протипростудні.
- Якщо стане гірше пере телефонуєте, ми виїдемо. А завтра обов’язково зверніться в поліклініку. Ви де проживаєте?
- На Красіна.
- То вам в другу поліклініку четвертої міської клінічної лікарні №1 вона на вул. Залізній.
Що ж зранку дивлюсь в Інтернеті і на карті де ж ті поліклініки. Знайти вдалось декілька. Зокрема як інформаційних довідниках так і на сайті МОЗ. То ж вирушаю в найголовнішу поліклініку на Комсомольській.
А йти туди довелось біля стоматологічної академії. Іду зі зупинки вулицею Шевченка і анекдот згадую про темінь і стоматологів. Мовляв, боюсь темноти, бо там ховаються стоматологи. А в цей час проходжу серед натовпу майбутніх дантистів. Моторошно, добре хоч свої зуби перед приїздом вилікував.
То ж... поліклініка. Заходжу, знімаю куртку в гардеробі, стаю до інформаційного вікна в реєстратурі.
Тітонька там нервова – когось записує.
- Станьте до іншого, - це вона мені.
- Так там теж черги.
- То я зараз в себе закрию і по всьому буде.
Стаю до іншого вікна. Чекаю.
- Вам чого?
- Та ось захворів. А сам немісцевий, у відрядження приїхав… До кого можна звернутись…
- Мхххххх… А що у вас?
- Та простудився. Температура, кашель…
- Та у нас тут тільки профільні спеціалісти. Ви де живете?
- На Красіна, - зізнаюсь чесно.
- То вам в поліклініку на Залізній. Там просіться, може вас приймуть.
То ж ні з чим відхожу мокнути під дощем і шукати порятунку і інших медзакладах. Роблю хід конем і здійснює вояж на Леваду у третю міську поліклініку. Втім, там мене теж спроваджують на вул. Залізну. Дарма, я правду сказав.
Що ж прямую у другу поліклініку четвертої міської лікарні. Куртку не знімаю, може й звідси виженуть. Але медсестра в реєстратурі вислухала. Наморщила брови і попросила зачекати. Вийшла і повернулась хвилини за три.
Виписала мені бланк і відправила мірять температуру.
Заходжу в 102-ий кабінет. Дають градусник. Сиджу, міряю.
- Ну що там? Бо не бачу, - повертаю градусник.
- 36,8, - каже медсестра і записує дані в бланк і розпитує хто що.
Дійшли до графи місце роботи.
- Я з Рівного приїхав. Де ж я тут можу працювати?
- Безробітний, - записала жіночка.
І тут я відчув себе, якимось бомжом, звиняйте – безпритульним. Але повертаюсь в реєстратуру. Тітонька дописує папірчик і відправляє мене до лікаря на другий поверх.
Піднімаюсь. Лікарка спілкується якимись з хлопцем та дівчиною, а мене просить зачекати.
Виявляється вони продають окуляри методом ходіння по установах. І переконують дипломованого лікаря купити їх саме в них :)
- Добре, я хочу щось взяти. Але перед тим піду до нашого окуліста обстежу зір. А тоді з вами через хвилин – 20 зустрінусь. Тільки молодого чоловіка відпущу.
Продавці виходяться. А тітонька, вислухавши мене, заявляє:
- Давайте вашу карту?
- Так нема ж.
- Тоді вам треба писати заяву на прийом до лікаря, оплачувати його в касі і завіряти у завідуючої. А взагалі я не приймаю хворих, це тільки допомагаю.
Спускаюсь у регістратуру. А звідти мене «перефутболюють» у довідкове бюро. Там довго думаю, зітхають і пишуть мені та тому ж бланку великими буквами – «ОДНОРАЗОВО». Ще думають, зітхають і відправляють на другий поверх до тієї ж лікарші. А у неї вже закрито. Пішла «міряти очі». Оскільки бажання чекати не було, нервів також. Піду краще пошукаю невропатологоанатома. :)
Віршую ще раз випробувати долу і прямую до поліклініки №2 біля Турбомеханічого заводу. Шукати її довелось довго. Адже навіть на карті вона відмічена не в тому місці. Тричі перепитую людей і таки знаходжу.
В реєстратурі мене зустрічають такими ж «охами-вздохами». Тільки цього разу я хитрий. Кажу, що живу в готелі «Київ».
Мене вислуховують – дають чистий старезний бланк незрозуміло якого документу і відправляють до лікаря. Той тихим вкрадливим голосом мене розпитує і відправляє… міряти температуру. А її я відомо у мене нема. Тож лікар послухавши дихання, радить долікуватись поки що вдома. Якщо не допоможе, то звернутись повторно.
О такі мандри. Хоча моя порада туристам – краще не хворіти у будь-якому місті. Адже у Рівному мене свого часу так само «футболили» між поліклініками.
