Полтавка за день двічі вийшла заміж

Полтавка Ольга Ільїна та Сергій Влох, що живе у Дніпропетровську, побрались 12 жовтня у селі Великі Будища  Диканського району. Розписались наречені у ДРАЦСі, а потім їх одружували в народному музеї українського весілля, як 100 років тому. У ДРАЦСі брали шлюб, як більшість: Сергій – у костюмі, Ольга – у білій сукні. – Оскільки я одна дитина в батьків, мама дуже хотіла, щоб було як у людей, бо мовляв, не зрозуміють, – розповідає Ольга. Тож ми вирішили піти на поступки, і в мене була біла сукня і довга фата. А потім ми разом зі свідками переодяглися в національний одяг (його брали у самодіяльних колективів). Дружка спочатку не хотіла вдягати українське вбрання, але коли приміряла, покрасувалась перед дзеркалом,  – погодилась. До речі, Ольга мала крайку (пояс), якій майже 100 років. Цю деталь одягу – сімейну реліквію – на весілля привезла Олина тітка з Житомира. Крайка передавалась із покоління в покоління, Оля – 4-е покоління. У музеї

Разом із гостями молоді стали учасниками театралізованого дійства. – Увесь обряд тривав близько години, нас саджали на посад на кожух, словом, усе проводилось за народними звичаями, – говорить полтавка. Сто років тому наречені на весіллі не пили, не їли та не цілувались Багато чого Ольга та Сергій для себе почерпнули нового. Ольга, хоч і екскурсовод та знає чимало про народні звичаї і обряди, не знала, що на весіллі молодята не пили, не їли, не цілувались. – Це за них робили свідки, – каже дівчина. – Тож звідти й походить традиція зв’язувати стрічкою «парки» (ложки, тарілки, пляшки – традиції дещо різняться в різних регіонах області – авт.). – Найяскравіші моменти – викупляння молодої (продавав двоюрідний брат, що приїхав із Житомира) та дарування, адже дарували незвичайні подарунки, – каже вже заміжня Ольга Влох. «Даруємо вам капусту, щоб у хаті не було пусто»,  промовляли і дарували молодим капустину. –  Потім сказали, що подарунок у капустині, ми й почали розгортати та шукати. А ведуча каже нам та гостям, мовляв, дорослі, а в капусті дітей шукають! – ділиться Ольга. У весільному обряді звучали традиційні весільні пісні, жарти. Була й «Де той дядько Йосип, що горілку носить…» І був келих-кухоль, із якого гостей частували будищанським самогоном. До речі, Ольга та Сергій – перша полтавська пара, що взяла шлюб за давньою українською традицією в музеї цього року (і четверта за рік узагалі).  Розписатись у Великих Будищах та одружитись за давніми народними для немісцевих коштує  400 гривень. – У ДРАЦСі у Полтаві, наприклад, як конвеєр, багато пар, а тут – лише ми були, – каже молода. Обережно до мети Від самого початку, коли Ольга ще тільки почала зустрічатись із Сергієм, інструктором східних єдиноборств, побувала на екскурсії в музеї весілля. Про заміжжя тоді не мріяла, а коли на Івана Купала у Гоголевому обоє стрибали через вогонь, а потім Сергій запропонував руку і серце, Оля почала виношувати ідею одруження за давніми традиціями. А потім згодом ненав’язливо натякнула, що хотіла б, аби саме в Будищах було весілля. Сергій загорівся ідеєю Ольги. (Фото надані молодим подружжям). До речі, нині заяву до РАЦСу можна подати через інтернет. Весілля у шалаші, але без вінка Далі, після весілля в музеї, гості та молодий і молода поїхали святкувати в кафе. Там були в українському вбранні, оформлення залу також старались зробити під народні традиції. Хоча по-сучасному: весільна арка з соняхами, зелений торт – так забажалось молодим. А вже наступного дня молодята знову святкували, але вже в шалаші, як колись, у дитинстві, мріяла Оля. Дівчинкою Оля була в селі в бабусі і чула, що в шалаші весілля. Хотілось краєм ока заглянути, як там усе відбувається. Весілля відбувалось уже за традиціями Шилівки Зіньківського району, звідки родом наречений. Але молода  вже була без вінка, бо його зняв молодий під час весілля в музеї (раніше саме наречений знімав вінок, як  символ чистоти, незайманості, нині вінок чи фату знімає мама – хоча знову ж таки обряд різниться залежно від краю – авт..). На Зіньківщині досі на весілля печуть коників із коровайного тіста та роздають їх гостям. Коровай само собою, йог доручають пекти жінці, що щаслива у шлюбі. Батьків Ольги та Сергія возили гості, запряжені у візок, купали в калюжі. Полтавці, батьки Ольги, готувались до цього морально, особливо Мама. – Маму пожаліли, в калюжу кинули лише трохи, скраєчку калюжі, бо вона міська, – ділиться Ольга. Білу сукню для гостей Ольга таки вдягала і цього дня, для весілля в шалаші, аби гості, половина з яких не були на весіллі першого дня, побачили плаття. Та яким ми гарним не було сучасне сільське весілля, враження від старовинного залишились яскравими і позитивними для усіх гостей і головне – молодого подружжя. Про число 13 А ще Ольга додала, що числа 13 не боїться, вважає для себе його фартовим: саме 13 січня цього року почали зустрічатись, досі були знайомі в інтернеті і раз бачились ще 2011 року. А після Івана Купала Сергій подарував дівчині 13 троянд і каблучку та запропонував руку і серце. Весілля теж відбувалось 12 і 13 жовтня. До теми: у Полтаві подружжя побралося через 20 років. У Полтаві на марші наречених побили рекорд.