Автор ідеї та режисер, він же й виконавець головної ролі Тараса, народний артист України Василь Голуб
Автор ідеї та режисер, він же й виконавець головної ролі Тараса, народний артист України Василь Голуб давно «виношував» задум втілити великого Кобзаря. Змонтувавши найвідоміші поезії в одне ціле, додавши до композиції пісень на слова Шевченка, показав глядачу літературно-музичний монтаж «В степу безкраїм за Уралом».
Допомогли у створенні цієї вистави Василю Григоровичу Ірина Кліменченко, яка підібрала надзвичайно лаконічне та змістовно навантажене художнє оформлення, Аліна Синяговська у ролі першого кохання Тараса – Оксани та Ангел Георгієв, який став втіленням молодої душі поета.
Основною «зброєю» актора у завоюванні прихильності глядача стало жагуче, емоційне слово. Але не менш вагомим елементом, що підсилював сказане, стала музика, у виконанні театрального оркестру під орудою диригента — народного артиста України Віталія Скакуна. Трепетна пісня «Думи мої, думи», ліричні «Зоре моя, вечірняя», «Зацвіла в долині», змінювалися тривожними «Де ти бродиш, моя доле», на грані емоційного зриву «Чорна рілля ізорана», і на завершення – «Реве та стогне Дніпр широкий», що зі співу соліста переходить у масштабний сильний хор, змушували глядача аплодувати після кожної з них.
У виставі Тарас Шевченка, у виконанні народного артиста України Василя Голуба, постає в образі солдата, якого відправили муштрувати до Орської фортеці. Він згадує рідну країну, тужить за краєм, який такий недосяжний. В його свідомості кипить жага сказати все, достукатися до сучасного глядача. Перед очима постають рідні простори, з вуст лунають уривки з шевченкових творів «Гайдамаки», «Сон», «Невольник», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим»… Про долю, про безталання рідного народу, про кайдани, про панів та рабську свідомість…
Біль за рідну Україну, змінюється болем втрати кохання. Воно з’являється перед ним в образі прекрасної Оксани (Аліна Синяговська). Вона немов видіння, якому Шевченко говорить про свої почуття, про свій біль втрати. Та все ж це кохання в його серці, в його уяві, на його вустах. Та «літа молодії марно пронеслись». І знову Тарас повертається у неволю, де його мучить туга, де його душа хоче розірвати кайдани та повернутися до рідного краї, де вже невдовзі задзвонять дзвони і весь люд піде молитися.
Слова Шевченка стають пророчі, адже сьогодні народ не захотів мовчати, бореться за свою волю. І хоча нині всі процеси дуже болючі для кожного українця, є надія на краще, надія на те, що Україна залишиться неділимою, що ми не будемо шукати чужої долі, а знайдемо свою правду у своєму домі. Про це писав декілька століть тому Кобзар… І коли слухаєш його поезії сьогодні, зі сцени театру Гоголя, з вуст Василя Голуба, мимоволі замислюєшся, генії тому залишаються геніями, що вони актуальні, що вони пророки, що вони – співці рідного краю, багатого, але який, на жаль, розтинають, обкрадають.
У пророчих слова Шевченка знайшов читець і заклик до братерства на рідній землі, до любові, до прояву власної думки, до відчуття свободи, яким поділився із присутніми у залі на прем’єрі. Закінчив шевченковими словами: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»… Тиша… опісля – вибух аплодисментів, а в голові – вир думок… Бурхлива реакція глядачів у залі є підтвердженням тому, що саме такий театр потрібен сьогодні – мислячий, глибокий, емоційний…
