про те, що соцмережі – база даних для нацслужб, а на вулицях нас знімають сотні камер, всі ми на гачку. Звичайно, вдаватися до такої істерії не ватро, але задуматися можна.
Професія журналіста безпосередньо пов’язана зі швидким пошуком інформації про людину. Можете самі перевірити, скільки інформації про людину видає пошукова система тільки за іменем. Маючи тільки ім’я, можна елементарно знайти фото, місце роботи, захоплення, улюблені книжки та іншу інформацію. Звичайно, усе залежить від того, наскільки людина активна у віртуальному просторі, але все ж...
Інший аспект – навіть у банку, коли ви йдете обмінювати кровно зароблені за «три тонни писанини» сто доларів, роблять копію вашого пасторта. Елементрано ваш мобільний номер відомий усім без вийнятку магазинам міста, бо ви не проживете без інформації про знижки на банани чи памперси.
Таке враження, що усе абсолютно про вас відомо всім. Персональні дані, які є святая святих кожного українця, поступово припиняють бути персональними. Ми залишаємо їх у соціальних мережах із власної згоди і в такому обсязі, який може обмежити лише почуття сорому. Держава збирає інформацію аж до того, в яких шкарпетках ти любиш ходити у понеділок, бо це дуже потрібно для забезпечення миру та процвітання.
Ось мені тільки здається, що я – теж трохи прихильник теорії змови, бо задумалася: код і паспорт показати на першу ж вимогу будь-якого чиновника, ще й копії із 10-ти штук – хай буде, я ж вимагаю від них довідки та послуги, але збір персональних даних, починаючи із дитячого садочка... Чи не занадто це і чи насправді ці усі бази та реєстри такі конфіденційні й використовуються за призначенням?
