У №25 від 23-29 червня газети «Коло» ми опублікували мою колонку «Чи вистачить шани на всіх, або Коли поборемо «совок».
22 червня в Україні – День пам’ять жертв війни. Тієї оголошеної війни, яку ми героїчно виграли 75 років тому. Звичайно, не можна применшувати заслугу народів СРСР, але і роль європейських країн теж була чималою, про що саме у радянські часи намагалися згадувати рідше, ніж про звитягу вітчизняних героїв.
На мою думку, саме оця зверхність, однобокість, а простіше кажучи, пропаганда комуністичного режиму і світлого соціалістичного майбутнього, і зараз мають сумні наслідки для України.
Та війна була оголошеною. Враз країна опинилася у такому становищі, що, навіть міцно заплющивши і затуливши руками очі, її громадяни не могли відкараскатися від всепоглинаючого стану «війна». Зараз Україна третій рік поспіль у стані неоголошеної війни. Її Президент то вже переміг без волонтерів, то пропонує почати партизанити. А поки на Сході, в охопленому вогнем куточку України, вкорінюється і стає хронічним той самий стан «війна».
А що ми? Що у Полтаві, звідки до війни близько 300 кілометрів? Процвітає і не збирається зникати основна передумова сучасної війни – сепаратизм та комуністична ідеологія, така свіжа у підв’ялих головах її прибічників.
Яскравий приклад того, що «совок» не просто не зникає, а процвітає – нищення дошок Героям неоголошеної війни на Сході, псування народних монументів «майданівцям», обливання фарбою вистражданого громадою пам’ятника одному з найвизначніших поборників за українську державність Івану Мазепі. А те, що у нас по місту безперешкодно можуть ходити люди з георгіївськими стрічками, прославляючи заборонену на рівні законодавства ідеологію, – факт взагалі беззаперечний і доведений (читайте статтю на сторінці 12).
При цьому всьому постає питання – чому на все це так спокійно реагують правоохоронці, чому до всього цього так спокійно ставляться обрані нами ж представники народу у владі? І коли врешті ми позбудемося комплексу меншовартості, страху комусь завадити своєю голосною заявою: ми пам’ятаємо і шануємо полеглих у тій, оголошеній, війні, але маємо зараз війну ще одну, не менш справжню і страшну. І нарешті почнемо серйозніше ставитися до викорінення тих причин, які цю війну породили.
Сьогодні, 6 червня, отримала гарно проілюстровану відповідь від самого Сталіна Йосипа Віссаріоновича, який проживає по вулиці Ст. Бандери, 666 (Декомунізаційній) в місті Полтаві. Текст цього листа пропоную вам без змін:
«Псевдонаціонально свідома журналістко Ольго Матвієнко!
Ти і твої «побратими» по цеху зараз відноситися до політичних проститутів, які на чистому возі їдуть і пісню співають.
Вчора ви виспівували хвалебні оди Партії регіонів і Януковичу, сьогодні – БПП (банді Політичних Проститутів) і Вальцману, завтра будете співати, не дай Боже, Гітлеру новоявленому і кричати «Хайль!» Це пахне якраз цим. Яке ви маєте право, всрані журналюги, лити грязь на старше покоління і обгаджувати минулі славні і тяжкі теж роки, які винесли на своїх плечах сиві ветерани, яких вже залишилось одиниці.
Я людина середнього віку, і наші батьки і діди побудували те, що зараз такі як ви, і досі розкрадаєте і здаєте без війни вашим «зарубіжним партнерам», як оті холуї, не розуміючи, куди вас зашморгом тягнуть. Буде пиздець вам там в Европі (Эвропі), чесатимете хвости барським собакам за похльобку, і вже чешете.
Підіть на любий цвинтар і подивіться, скільки померло і якого віку за 25 років псевдо незалежності України. Це люди, які повинні ще жити й родити дітей. А дякуючи таким холуям як ви, вимирає Україна. У що перетворилися колись веселі люди і самі села. У Руїни!!!
А де в Полтаві працює хоч один завод, де колись у 3 зміни йшли на роботу тисячі людей? Де безкоштовна освіта та медицина, прийнятні ціни на ком послуги і т.д.? Хіба ви цього не бачите? Тоді ви одурманені вашими наставниками, як Андрій Куликов, Мустафа Найєм і інші західні ставленики.
Какого хуя ви лізите до того Шевченка з жовто-синіми прапорами і на Орла з бандерівськими прапорами і гаслами. Поставили зрадника Мазепу, і вішайте на нього свої всрані труси і використані ган дони, і не на пам’ятники історії наших великих народів!
Все вам «совок», червоний прапор, георгіївська стрічка, Ленін і т.д. Заважає прямо дихати.
Побудуйте хоч що-небудь хороше, тоді будете гадити в минуле. Бо за років довели все і всіх до погибелі, до пиздеця. Такі сраколизи як ти і тобі подібні. Не хотілося ображати тебе як жінку, але це ще м’яко сказано. Робіть висновки, отруєна Заходом молодь!. Навмисно не вказую своїх даних, ми ще, дасть Бог, зустрінемось.
Чао!!!»
Особливу увагу зверніть на ремарки на полях вирізки з газети.
Відповідати на такі чудові листи – значить вступати в полеміку із людиною, яка сама ж плутається у своїх свідченнях. Представник людей «середнього віку», за молодості якого і стався власне розпад Радянського Союзу, і на плечі якого і ліг тягар розбудови молодої незалежної держави, звинувачує моє покоління, яке тоді ходило в дитячий садочок, у Руїні. Абзац і без коментарів.
Шкода тільки, що така чесна і справедлива, переповнена повагою до старшого покоління, людина боїться написати чесно і відкрито, вказавши своє ім’я. Адже моє ім’я, адреса мого місця роботи, куди я й отримала цього листа із погрозами, вказані без приховування.
