Зараз здригаєшся досі від тих подій, які рік тому охопили країну. Не дивлячись на те, що за цей рік ми пережили ще сотні смертей, сотні тривожних повідомлень про обстріли, вбивства, отримали сотні таких жаданих повідомлень про те, що хтось живий і повернеться додому, від тих подій, рік тому, перехоплює подих.
Хто такі естремісти?
Рік тому, 19 лютого, Полтава врешті, чи не перший раз на моїй пам’яті, таки здригнулася, таки скинула із себе оціпеніння і вийшла на вулиці. У Києві вже загинули наші земляки – Ігор Сердюк і Андрій Черненко. Вдень, Полтава висипала на вулиці і показала, що нас хвилює доля країни, доля людей.
Мітинг біля ОДА перекинувся на перехрестя Сінної та Жовтневої. Люди заблокували дорогу і довго ходили по переходу, перешкоджаючи машинам їхати. А куди їхати? Як можна взагалі спокійно кудись їхати, коли у центрі столиці розстрілюють наше майбутнє і наші права, свободу і незалежність? У ті дні, дивитися на людей в автобусі, чути гучну музику в автомобілях було нестерпно.
Я і досі пам’ятаю вигуки у натовпі, який рушив до УМВС, мого викладача із педінверситету Ганни Іванівни Радько «У мене вища освіта, я викладач, і ви мене називаєте екстремісткою?» Ні Федосов, ні його заступник так і не змогли нічого відповісти. Не відповів і тодішній начальник УСБУ Парамонов. Він взагалі сказав, що кількасотенний натовп – це все одно не вся Полтава і робити їм тут нічого.
Увечері ми були шоковані із колегами журналістами. Ми не думали, що ввечері хтось прийде вдруге спілкуватися із міліцією. А ні. Ми рухалися двома колонами – одна від ОДА по Червоноармійській, а друга – по Жовтневій. Важко було оцінити кількість людей. Але коли дві колони зійшлися біля УМВС, то ми були вражені – кілька тисяч так точно.
Я пам’ятаю перший камінь у вікно офісу Партії регіонів. Каміння відскакувало і летіло в нас. І досі не можу описати, чому палаюча парасолька із логотипом партії, плакати, прапори було так радісно бачити.
Погром ОДА.
Протест у Полтаві був незграбним, не розпланованим. Він був більше схожий на гру, ніж на протест розлюченого народу. Але він був.
Наступний день теж минув на ногах, ніч у наметі. Носили в уже «нашу» ОДА їсти хлопцям. Правоохоронці ввічливо і винувато посміхалися, що не голодні.
А у лікарнях помирали від ран ті, хто не помер на Інститутській. Це вже пізніше говорила із Олександром Тонських, який тоді, 20 лютого, поки ми були тут у теплій і затишній (і таки мирній Полтаві), біг вгору по Інститутській підпалити барикади. Він – один із тих, хто отримав поранення і вижив. Його слова: «Тепер там машини їздять, пустили машини і вони їздять по нашій крові».
Коли вся Полтава валила Леніна, сил встати і піти після двох діб біганини і розливання чаю просто не було. Цей кривавий ідол впав у Полтаві за добу до втечі вбивці з України. Тоді вперше за ті місяці, коли, здавалося, не можна дихнути, наче вдарили в груди, я ридала.
Скоро, вірю, що скоро, мине війна і ми будемо структурувати, що було у цей чи той день цього проклятого року. Але ось ці п’ять днів – 18, 19, 20, 21, 22 лютого – у Києві і в Полтаві залишаться відправною точкою. Полум’я барикад, попри всі пожежі Донбасу, залишаться тією смугою, що відділяє від ворога мене.
Знаково, що як Олександр Тонських біг підпалювати барикаду, сотні таких Олександрів на Сході, наших мужніх хлопців із добрими очима та чорному обличчі, палять барикаду війни.
